Звукорежисер
Леонід СОРОКІН

 

Леоніда Сорокіна називають класиком звукорежисури. Його запрошували працювати в Москву, на фірму «Мелодія», і в Київ — на радіо й телебачення, в Палац «Україна», на кіностудію імені Довженка. І на бельгійське радіо й телебачення, і на німецьке… Та він залишився в Полтаві, натомість відомі артисти приходили записуватися на його студію.

— Хто з відомих артистів і музикантів завітав на вашу студію першим?

— Першими були полтавські музиканти — ВІА «Акцент», «Дивертисмент». Тоді я ще працював на обласному радіо. А після того як у міському Будинку культури побудували трансляційний пункт і з’явилася можливість транслювати концерти на область, —  це було в 1960-х — у нас стали записуватися всі відомі на той час виконавці, які приїздили на гастролі в Полтаву. Наприклад, ми записували хор П’ятницького, навіть платівка вийшла, оркестри Олега Лундстрема і Анатолія Кролла.

— З якою зіркою чи зірковим колективом було найцікавіше працювати?

— З Йосипом Кобзоном, Валерієм Леонтьєвим, Іриною Понаровською, Назарієм Яремчуком, Миколою Мозговим, який перший свій альбом записав у Полтаві.

— А хто був найвередливішим?

— Я не дозволяв сідати собі на плечі (сміється). Тому зазвичай у студії панувала робоча атмосфера. Артисти розуміють, що звукорежисер не просто фіксує їхню гру, а робить її досконалішою. Особливо довірливі творчі стосунки склалися із берегинею української пісні Раїсою Кириченко, яка в мене в студії знайшла свій новий стиль. До того вона співала народним голосом — відкритим, красивим, потужним. Але якось ми записували ліричну пісню, я й запропонував: «Раєчко, давай спробуємо заспівати тихенько. Все-таки пісня про маму. Тут треба лагідніше. Воно і людей візьме за серце». Так і сталося. Їй сподобалося, і вона почала в цьому стилі працювати. І ми багато пісень з нею записали. Принагідно працював у театрі й кіно.

Сорокаріччя Володимир Висоцький святкував у Сєверодонецьку з артистами ВІА «Фестиваль».
Фото з домашнього архіву Леоніда СОРОКІНА

Максим Дунаєвський жив у Полтаві по кілька місяців

— У фільмі «Д’Артаньян і три мушкетери» музику виконувала полтавська група «Фестиваль» під керівництвом московського композитора Максима Дунаєвського. Як вони заприятелювали?

— Під час гастролей групи в Москві Максим розповідав, що він ішов вулицею і побачив, як два парубки несли рідкісний на той час музичний інструмент «Fender piano». Він підійшов, познайомився з ними, а ввечері завітав на їхній концерт. Дунаєвський якраз починав працювати над фільмом «Д’Артаньян і три мушкетери», у нього був готовий однойменний мюзикл, що вже був поставлений у кількох театрах. Потім вирішили на основі цього мюзиклу зробити кіномюзикл. Так ось, прийшов Максим на концерт групи «Фестиваль», послухав їхню гру. А група була справді класна. І запропонував полтавським музикантам озвучувати фільм. Дунаєвському хотілося, щоб на відміну від опереткової версії у фільмі було сучасне звучання з елементами року, диско — наймодерновішими тогочасними стилями.

Вони записували в Москві, на фірмі «Мелодія», найпершу пісню «Пора, пора, порадуемся на своем веку!..», а також на радіо, і в Останкіно на телебаченні. Результат запису їм не сподобався. Тоді хтось із полтавчан запропонував поїхати в Полтаву, мовляв, там є такий Леонід Сорокін. По-перше, запис буде дешевший, а по-друге, музикантам групи «Фестиваль» буде добре, вони тут ближче до сімей. Дунаєвський погодився. Ми тоді кілька тижнів з піснею проморочилися, перш ніж знайти потрібне звучання. Коли запис пісні з кінофільму було зроблено, повезли її показувати в Одесу, режисеру картини Георгію Юнгвальд-Хількевичу. Він її схвалив, і ми почали серйозно працювати над кінофільмом.

— Як довго він створювався?

— Працювали майже три місяці. Записувалися в Полтаві, Вінниці, де нам довелося накладати на фонограму струнний синтезатор, який на той час був тільки в цьому місті, хоч там була дуже погана студія і ми трохи зіпсували  якість звучання. Фонову музику, бійки, проїзди тощо записували в Калузі. Записали багато музики, бо фільм планувався п’яти- чи шестисерійний, але керівництво Держтелерадіо нам пояснило, що не потрібні радянським людям багатосерійні картини, бо, мовляв, це капіталістичний прийом. Вирішили, що фільм буде двосерійний. Режисер картини все-таки вибив дозвіл на зйомки ще однієї серії. Він хитро вчинив — у нього остання серія йде близько двох годин — тобто він дві серії об’єднав у одну.

Зробили фільм, а на ранок, як мовиться, всі прокинулися популярними. Я пам’ятаю, як повернувся з Москви, де була презентація стрічки, а хлопчаки в дворі наспівують: «Пора, пора, порадуемся на своем веку. Красавице и кубку, счастливому клинку». Тоді я зрозумів, що першу серію вже показали. І куди було не зайдеш, скрізь звучала ця пісня. З Максимом Дунаєвським ми зробили понад 10 фільмів, він у Полтаві жив по 3-4 місяці.

«Плівку з музикою до фільму «Карнавал» ми загубили»

— Чи були у вашому творчому житті цікаві випадки?

— Одного разу вся музика до кінофільму про трьох мушкетерів ледь не загинула. Ми тимчасово поклали коробки з кілометровими бобінами на дах таксі, і ще не встигли їх звідти зняти, як машина поїхала. Це трапилося в Москві, на Курському вокзалі. Добре, що цю сцену помітив водій вантажівки, що їхала за нами, і допоміг нам. Він обігнав таксі і, загородивши йому дорогу, став сигналити, вимагаючи, щоб той зупинився. Таксист не відразу зрозумів, чого від нього хочуть, і продовжував рух, а коробки з плівками вже почали було сповзати з машини. Ще трохи, і вони б упали під колеса. На щастя, цього не трапилося.

А ось плівку з музикою до кінофільму «Карнавал» ми загубили. Її треба було терміново передати Тетяні Ліозновій у Москву. Всю ніч записували, вранці приходжу на роботу, а плівки немає. Все обшукав — порожньо. Телефоную в Москву, так мов і так, загубив. А там уже орендований для зйомок Театр естради чекає, вар’єте, яке повинно танцювати. Можете собі уявити? А музики немає. Добре, що було трохи часу в запасі. Те, що ми писали цілу ніч, ми за дві години переписали! Потім, через кілька років, я дізнався, що прибиральниця витирала в мікшерській пил, зачепила плівку, вона упала у відро з водою. І щоб ніхто не дізнався, цю плівку викинула кудись, ну, а тоді це була НП. Легка сивина з’явилася.

А якось на радіо я прослуховував плівки і натрапив на інтерв’ю практиканта-радіожурналіста з головою радгоспу, що спеціалізувався на кролиководстві. Там кореспондент вимагає, щоб він сказав оце «легкоусваиваемое». Він це слово пробував вимовити сто п’ятдесят разів, а в нього не виходило. Це було настільки смішно! Я це інтерв’ю скоротив. І коли після запису ми прямо там, у студії, випивали по чарці, то я ставив цю плівку, і народ просто помирав від сміху. І всі просили переписати. Так ця плівка розійшлася по всьому Радянському Союзу. І потрапила до наших «кроликів» київських. І от вони зробили з цього чудовий номер, який зробив їх популярними.

— Сучасні зірки естради й кіно, образно кажучи, купаються в шоколаді. А що заробили за свою працю ви?

— Коли мені присвоїли звання «Заслужений працівник культури України», я спитав тодішнього голову облвиконкому Бориса Чичкала про мої можливі пільги. На що він відповів: «Віднині ти маєш право першим заходити в тролейбус, і в ліфт». Оце все, що я заслужив. Ну і квартиру держава дала. А загалом у мене були добрі чисто людські стосунки з багатьма представниками влади. В тому числі з високим московським начальством.

— А в ролі актора пробувались?

— На «Ленфільмі» мене попросили пройти проби на роль царя Миколи II. Мене загримували, зробили кінопроби. Режисеру навіть сподобалося. Але я відмовився, тому що думаю: грати повинні професіонали. А якось був смішний випадок. Мої німецькі друзі відпочивали в Ялті, я — з ними. Поїхали на екскурсію в Лівадійський палац. Я там 100 разів був, мені нецікаво. Вони пішли, а я залишився їх чекати. Підходить американець, щось говорить по-англійськи, дає мені фотоапарат. Я зрозумів, просить, щоб я його сфотографував. Кажу, давай. А він — ні, можна, я вас сфотографую? Я здивувався. Кажу, ну фотографуй. Стою собі, через кілька хвилин підходить іще один, другий, третій. Нічого не можу зрозуміти. А після повертаюся, а за мною висить портрет царя Миколи II в повний зріст. І я під ним стою із закрученими вусами. Кажуть, трохи схожий.

«Висоцький був згустком енергії, яка поглинала все навколо»

— На одній із світлин ви стоїте поруч із Володимиром Висоцьким. Ви його добре знали?

— Ні, близькими друзями ми не були. Просто в нас було багато спільних знайомих — московських акторів, з якими я працював. А познайомився з ним 1978 року. Перед різдвяними святами мені зателефонували друзі з ансамблю «Фестиваль» і запропонували з’їздити з ними на тиждень у Сєверодонецьк. Сказали, що там виступатиме Володимир Висоцький і вони працюватимуть у одному концерті з ним. Десять днів, здається, був аншлаг у Палаці спорту. Весь донецький край з’їжджався послухати співака. Там йому виповнилося 40 років, і на цьому фото ми у день його сорокаріччя. Ми жили в одному готелі, спілкувалися. Він тоді не вживав спиртного, говорив: «чешу концерт». Коли багато концертів, називалося «чосом». Він давав у день по 4—5 концертів! А в паузах між ними ще виступав на заводах і в різних колективах. Він заробляв гроші, щоб поїхати до Марини у Париж. Сказав: «Мені соромно за її гроші їздити, хочу за свої».

— Яким він вам запам’ятався?

— Дуже добрий, позитивний. Капітан Жеглов — це він. Здавалось би, маленький і тихо розмовляє, але якщо він заговорить, то всі замовкають. Це був згусток енергії, яка поглинала все навколо. Всі особистості зникали, залишався Висоцький.

— Що б ви собі побажали?

— Щоб голова якомога довше залишалась ясною. І, найголовніше, щоб діти були щасливими і здоровими.

Олександр ДАНИЛЕЦЬ,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Леонід СОРОКІН. Народився 29 серпня 1948 року в м. Мурманську. Закінчив Полтавське музичне училище ім. М. Лисенка. Працював звукорежисером Полтавського обласного радіо. Записав музику до 60 кінострічок». З його участю зроблені фільми «Карнавал», «Зелений фургон», «Проданий сміх», « Трест, що луснув», «Ах, водевіль, водевіль…». Записував пісні для Софії Ротару, Йосипа Кобзона, Льва Лещенка, Валерія Леонтьєва, Ірини Понаровської,  Миколи Мозгового, Назарія Яремчука, Миколи Гнатюка.

Працював із гуртами «Фестиваль», «Фрістайл», «Краяни», «Червона рута», «Смерічка». Нині працює в домашній студії звукозапису. Заслужений працівник культури України.