ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНИЙ ПРОСТІР. Чернігівські актори оригінально прочитали «Наше містечко» Торнтона Вайлдера.

Про прем’єру незвичайної вистави в стінах Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка, під час якої глядачів садять на сцені, практично поруч з акторами, в місті заговорили всі й одразу. Дуже захотілося побути серед учасників того дійства, але квитки виявилися розпроданими далеко наперед. Тож довелося чекати на цю подію кілька тижнів. І ось нарешті…

Дзвінок. Із фойє театру глядачів запрошують пройти до дверей із табличкою «Стороннім вхід заборонено» — вона стосується всіх інших вистав, крім сьогоднішньої. Десяток кроків вузьким коридором — і сотня щасливчиків вмощується на стільцях спиною до залу та споглядає закулісся. Тепер, коли немає задника з картиною і громіздких декорацій, сцена виявляється дуже глибокою і, втрачаючи святковість, — дещо прозаїчною, буденною. Вона закінчується звичайною цегляною стіною, на тлі якої, неначе в одному з міських дворів, уже кипить життя. Актори ходять, розмовляють між собою, підлітки граються з м’ячем. Глядачі виявляються мимоволі  втягнутими в сюжет  ще до того, як зайняли свої місця. Вже скоро вони зрозуміють, чому завжди оригінальному і надзвичайно проникливому режисеру та художньому керівнику Андрію Бакірову було так важливо зробити проекцію невеликого провінційного американського Гроверс-Корнерса на невеликий провінційний український Чернігів. Географічно все збігається: залізничний вокзал, церква, ратуша, аптека, магазин, школа… На стіну демонструються слайди із знайомими вулицями, аби ще раз підкреслити: те, що буде показано, стосується кожного з нас.

Вистава починається лаконічно, але промовисто, як у Блока — пам’ятаєте: «Ніч. Вулиця. Ліхтар. Аптека»... Виявляється, повноцінно донести до глядача ідею можна з мінімумом декорацій. Та вони й не потрібні, коли актори стоять так близько,— очі в очі! — що чути їхнє дихання. Ця творча знахідка режисера робить їхнє завдання надважким: у такому невеликому тісному гурті не може бути найменшої фальші. Тому що навіть натяк на тінь недовіри з боку глядачів може стати фатальним для вистави, про яку її автор Торнтон Вайлдер, котрий у 1938 році за п’єсу «Моє містечко» був удостоєний Пулітцерівської премії, казав: «Я розповідаю дуже простою мовою про дуже складні речі».

Це справді так: що може бути простіше і водночас складніше за швидкоплинне людське життя, коли «вам двадцять один — двадцять два, ви щось вирішуєте, а потім — фіть! — вам 70. Ось уже 50 років як ви стали адвокатом чи редактором, а ця літня пані поруч розділила з вами понад п’ятдесят тисяч сніданків, обідів і вечер». І це відбувається з усіма. А коли перед глядачами, котрі спостерігають звичайні будні звичайних сімей, постає питання про сенс такого існування, автор відповідає, що кожне новонароджене немовля — ще одна спроба природи створити досконалу людську істоту...

Та попри все ми такі, як є. І не завжди сповідуємо вічні цінності. Коли юна і ще дурненька донька лікаря заявляє, що понад усе любить гроші, вона ще не розуміє, що можна купити ліки, але не здоров’я, постіль, але не сон, будинок, але не сімейне вогнище, розваги, але не радість… Наші сучасники перетворюються на спринтерів, котрі мчать наввипередки з часом, у клопотах і тривогах не цінуючи  сам дар життя. І лише на межі Вічності приходить Прозріння…

«Чи є такі люди, котрі розуміють, що таке життя, доки вони живі? Кожної, кожної миті життя?» — запитує головна героїня. Те саме запитують у себе й глядачі, котрі пережили велике потрясіння і розуміють, що провели вечір з величезною користю для душі.