Хто не знає Миколи Сядристого? Без перебільшення, це ім’я відоме в усьому світі. Його знаменита виставка мікромініатюр побувала на всіх континентах. Але виготовлення надтонких ювелірних виробів — то лише одна із граней таланту митця. У його доробку — сотні віршів, деякі з них покладено на музику. А в багатій бібліотеці осібно стоять зібрані ним твори поетів-шістдесятників і, зрозуміло, найталановитішого поета того часу Василя Симоненка. Цьогоріч відзначали 80-річчя від дня його народження, а громадськість Полтавщини й Черкащини назвали 2015-й Роком Василя Симоненка.

Моя розповідь — про історію однієї поетичної збірки цього автора.

 ...Ішов 1967 рік. У канадському Монреалі готували до відкриття Всесвітню виставку «Експо-67», де Україна також брала участь. Збирався в дорогу і Микола Сядристий зі своїми мініатюрами. Взяв із собою і книжку Василя Симоненка.

— Вважав, що з цією невеликою, але духовно наснаженою книжкою не почуватимуся самотнім у далекому краї, — каже Микола Сергійович. — Під час довгого перельоту показав збірку поезій попутникам. Тоді мене й перейняла ідея: щоб кожен, хто її перегорне, поставив автограф біля вірша, який найбільше припав йому до душі. Так з’явилися автографи президента академії наук Бориса Патона, композитора Платона Майбороди, оперних співаків Дмитра Гнатюка, Анатолія Солов’яненка, Юрія Гуляєва, Євгенії Мірошниченко, українського богатиря Леоніда Жаботинського та інших.

Не забував М. Сядристий про книжку з автографами і в подальші роки. Показав її зокрема видатному кінорежисерові і скульптору Іванові Кавалерідзе. Той сказав, що охоче підписався б під кожним віршем, а обрав Пересторогу славолюбцеві»:

Одійде в морок підле
і лукаве,
Холуйство у минувшину
спливе,
І той ніколи не доскочить
слави,
Хто задля неї на землі
живе.

Ще одному великому українському кінорежисеру Юрію Іллєнку припали до душі такі слова:

Воскресайте, камінні душі,
Розчиняйте серця і чоло,
Щоб не сказали про
вас грядущі:
— Їх на землі не було...

А до Героя України Петра Тронька з цією книжкою Микола Сядристий прийшов на його день народження 12 липня 2011 року. Петро Тимофійович задумливо погортав її і зупинив погляд на сумовито-трепетних рядках:

Минуле не вернуть,
не виправить минуле.
Вчорашнє — ніби сон,
що випурхнув з очей.
Як луки навесні ховаються
під мулом,
Так вкриється воно
пластами днів, ночей.
Але воно живе — забуте й
незабуте,
А час не зупиняється,
а молодість біжить,
І миті жодної не можна
повернути,
Щоб заново, по-іншому
прожить.

— Оце «мій» вірш, — сказав тихим голосом. — Сильно написано і наче про мене.

Рівно через два місяці після цього перестало битися серце визначного діяча української науки, славетного краєзнавця і великого українського патріота.

Нинішнього липня відзначали 100-річчя з дня його народження. Серед значних діянь цієї знакової людини, образно кажучи, життєвих автографів у різних сферах духовного життя нашого народу залишиться й оцей, проставлений в унікальному томику Симоненкової поезії, за якою — вічність.

Андрій МЕЛЬНИЧУК
для «Урядового кур’єра»