ТОЧКА ЗОРУ. Кричуща ознака нашого часу: успішним стає не законослухняний громадянин, а той, хто здатний правила порушувати, підтасовувати їх під власні інтереси. Хто вертить законом як дишлом, почувається вершником, решта — кіньми, яких поганяють без передиху.

— Я вірила владі, — бідкалась літня жінка, — земельний пай не продавала, бо сподівалась, що відроджуватимуть село. Сусіди на все махнули рукою, взяли за наділи гроші. Тепер з мене сміються. Адже і моя, і їхня земля — в чужих руках. Але вони, хоч і незаконно, вторгували дещицю. Я ж і село в цілому залишилися біля розбитого корита. Нинішні наміри про узаконення купівлі-продажу землі мені уже нічого не дадуть. Не дочекаюсь я справедливості…

Це ж стверджують й тисячі власників майнових паїв колишніх колгоспів. Документ мають на право власності, що оцінюється в кілька десятків тисяч гривень, а їм пропонували, в кращому разі, кілька сотень, а тепер уже й нічого не дають. Мільйони й мільярди на обдурених людях нажили й продовжують доточувати ті, що в обхід законів прибрали до рук їхнє майно, землю. А в підсумку — майбутнє. Воно ж плачевне: приватизація і реорганізація обернулися для села вимиранням. Зате процвітають ті, що організовували і здійснювали реформи. Звичайно, під гаслом турботи про народ і державу.

Вийшло, що все робили для того, аби за рахунок народу і держави побудувати для себе рай.

Непокаране зло, як стверджує народна мудрість, подвоюється. І часто відзначаються на цьому полі якраз ті, що найбільше кричать про патріотизм, любов до України, необхідність перетерпіти нелегкі часи. Скажімо, тривалий час Тернопільська область посідає останнє місце за рівнем зарплати. Нещодавні перевірки з’ясували, звідки така стабільність. Виявилось, що майстри правильних політичних гасел добре освоїли подвійну бухгалтерію і видавали зарплату у конвертах. Значить, не сплачували податки, підривали міць держави, галасуючи на мітингах про свою любов до неї. Різниця ж між словом і ділом виявилась дуже велика.

Чи не тому в суспільстві панує цинізм, зневіра, апатія? І коли щось пропонується навіть необхідне, народ сприймає все скептично. Мовляв, для кого все це затіяли, хто ще надумав черговий спосіб оббирання держави? За прикладом далеко ходити не треба. Виношується ідея будівництва інноваційних парків. Хороша справа? Безперечно. Але для України, як нас переконують, це не новина. Ще в радянські часи його прообраз було побудовано неподалік Києва. Називався він «Миронівський інститут пшениці». Його сорти вирощували мало не в усьому світі. Звідки успіх? Держава побудувала не лише інститут, а й житло для працівників, створила там всі умови, аби молодь закріплювалася в науковому закладі не на асфальті, а на землі. Звичайно, було відповідне фінансування.

За роки незалежності Україна нічого не зробила для інституту, який приносив їй всесвітню славу і збагачував зерном. Занепали приміщення, не стало умов для закріплення молоді. Кажуть, грошей у бюджеті немає. При розумному господарюванні їх з бюджету й не треба було брати. Мав працювати закон, який зобов’язував би користувачів інтелектуальною власністю інституту сплачувати йому за це певний відсоток. Так робиться в цивілізованому світі. Але ж наші багатії (а саме вони пишуть і контролюють виконання законів) жадібні, не хочуть ділитися надприбутками, які отримували б з миронівських пшениць. Тож і не зберегли інноваційний парк розвитку рослинництва. Подібні приклади фахівці можуть навести з інших галузей. Тепер треба розпочинати все з нуля. Звичайно, за кошти платників податків. Руйнували нажите раніше у власних інтересах одиниці, але шкоди державі завдали такої, що всім миром доведеться не один рік працювати.

Найбільша біда в тому, що руйнівники прибрали до рук не лише власність, а й владу. А тому коли бачимо, знаємо, відчуваємо, що закони не працюють, у відповідь чуємо: «А закони хто пише?»