Тим, хто вважає Сталінградську битву чи оборону Москви 1941 року чужими для історії України подіями, не гріх нагадати, що серед легендарних 28 героїв-панфіловців кожен четвертий — етнічний українець, а майбутній педагог-новатор Василь Сухомлинський був важко поранений саме в боях під столицею СРСР. Скалічений на фронті вчитель після визволення України став директором школи в селі Павлиш на Кіровоградщині, перетворивши провінційний освітній заклад на відомий усьому світу зразок для наслідування.
Здавалося б, Сухомлинський не був обділений славою. Однак варто звернути увагу, що кандидат педагогічних наук, який здобув це високе звання власною працею і талантом, спочатку став членом-кореспондентом Академії педагогічних наук сусідньої РРФСР (1957 рік), а вже потім — заслуженим учителем УРСР (1958 рік). Не лише його статті, а й оповідання і казки зазвичай друкували загальносоюзні і відповідно російськомовні журнали, а вже потім — українські.
У 1968 році Сухомлинському присвоїли звання Героя Соціалістичної праці, а через рік «Учительская газета» розгорнула масштабну кампанію цькування педагога, звинувативши його у відступі від постулатів Макаренка і «абстрактному гуманізмі». Усі радянські видавництва навідріз відмовилися друкувати перекладену нині 32 мовами світу книжку «Серце віддаю дітям». Лише після того, як її видали в Німецькій Демократичній Республіці, настільна книжка вчителів нарешті побачила світ в СРСР.
Першопричина проблем Сухомлинського не лише в новаторстві, а і в любові до правди і рідної землі. «Школа стає вогнищем культури лише тоді, коли в ній панують чотири культи: Батьківщини, людини, книги і рідного слова» — у цих словах великого педагога пильні ідеологи відразу розгледіли «націоналізм». Фактично Сухомлинський недвозначно заявив, що російськомовна школа для українців — не вогнище культури, а місце колоніальної асиміляції і зросійщення. Не менш відверті його слова, що дві рідні мови — такий самий абсурд, як те, що одну дитину можуть народити відразу дві матері.
.jpg)
На це відреагували «смотрящі», поставлені комуністами наглядати за українцями, а коли Сухомлинський наважився заявити, що в нас «формується масоподібна людина, готова йти за тими, хто голосно вигукує лозунги», від цькування вже на всесоюзному рівні не врятувало навіть звання Героя Соцпраці. Втім, на словах його начебто били за те, що він не розрізняє «абстрактний» і «соціалістичний» гуманізм, а не за настанову, що «старшокласник ніколи не має вибирати, як учинити — по совісті чи як зручніше».
Хотілося б вірити, що розрив між гучними словами і неправедними вчинками залишився в радянському минулому з його ідеологізованою шкільною освітою. Однак згадаймо, що не лише під час Помаранчевої революції і героїки Революції гідності старшокласникам доводилося обирати між тим, як чинити — по совісті чи як зручніше.
Навіть із нібито елементарним культом книжки в наших школах не все гаразд. Можна заспокоювати себе тим, що всюдисущий і всемогутній інтернет замінив джерела інформації на паперових носіях. Отож, мовляв, уже не актуальна настанова Сухомлинського, що «кожен учень повинен мати власну бібліотечку хоч би з кількох десятків книжок, а вчитель — мінімум із 2—3 тисяч». Однак на Заході давно б’ють на сполох, бо там виросло кілька поколінь, які розучилися аналізувати почуте, побачене й навіть прочитане, бо звикли орієнтуватися лише на заголовки й суто інформативні короткі тексти інтернет-повідомлень.
За найвище досягнення суперсучасної чужоземної педагогіки нам видають інтерактивне навчання, школу без оцінок, рівність доступу до освіти та уроки сексуальної грамотності. Однак у школі Сухомлинського «інтерактив» забезпечували не класи із супердорогою електронікою, а новатори-вчителі, які добре знали, що оцінки ввели в середньовічній Німеччині як альтернативу покаранню учнів різками.
Замість того, щоб під лозунгом «рівного доступу до знань» змушувати весь клас орієнтуватися на здібності найслабших учнів, у Павлиській школі організували роботу 70(!) позакласних гуртків. Натомість у нас норма — платне репетиторство, що стало зворотним боком «рівності слабких знань для всіх». Профанацією ідей Сухомлинського є навіть уроки «безпечного сексу», бо в школі великого педагога переймалися насамперед азами відповідального батьківства, яке нині підмінюють технікою задоволення сексуальних потреб.
Ми в Google+