Дедалі частіше можна почути, що українцям нібито властивий стихійний антисемітизм, який укоренився у нас ще з часів Хмельниччини й Коліївщини. Путінський агітпроп невтомно розповідає світові про масові погроми євреїв петлюрівцями та міфічну участь українських націоналістів у розстрілах у Бабиному Яру, прославляючи денікінців та вносячи у сонм «борців за свободу Росії» злочинців, на руках яких кров десятків тисяч замордованих юдеїв.

Фактично йдеться про перекладання провини із хворої на здорову голову, яскравий приклад чого — інспірована ще за царських часів справа Бейліса. 20 березня 1911 року в Києві знайшли труп 12-річного гімназиста Андрія Ющинського, на тілі якого було 47 колотих ран. Влада оголосила це ритуальним убивством християнського хлопчика євреями, які нібито вицідили кров жертви на замішування маци.

Слідчого Євгена Міщука, який обстоював суто кримінальну версію і на власний ризик продовжив пошуки вбивць серед київських бандитів, за самоуправство і перевищення повноважень заарештували. Його долю повторив присланий із Петербурга криміналіст Микола Красовський, бо міністр внутрішніх справ і вище керівництво імперії прагнули не істини, а підстав для антисемітської істерії, яка мала відвернути увагу суспільства від дедалі гостріших проблем імперії.

Цапом-відбувайлом, якого звинуватили у вбивстві, став Мендель Бейліс — родич київського рабина і прикажчик цегельного заводу, поблизу якого знайшли труп хлопчика. Доки чорносотенні газети із промовистими назвами «Русское знамя», «Земщина» і т. ін. розписували «єврейські звірства», українець Володимир Короленко приїхав до Києва захищати Бейліса, а історик Микола Грушевський назвав організаторів ганебного судилища «прислужниками племінної і расової ненависті». Співредактор українського часопису «Слово» Софія Русова видала брошуру «Слово правди про євреїв», на сторінках якої викрито підлу суть організованої в Києві провокації.

Цей малюнок присяжних відрізняється від описаних Короленком «сільських каптанів і шевелюр, підстрижених на лобі, наче писець із картини Рєпіна «Запорожці»

Матеріали справи, яку розглядав суд із 23 вересня по 28 жовтня (ст. ст.) 1913 року, були шиті такими білими нитками, що навіть затятий чорносотенець і видавець газети «Киевлянин» Василь Шульгін визнав: «Звинувачення проти Бейліса — белькотіння, яке здібний захисник розіб’є жартуючи». Єдиною надією влади стали присяжні, до яких чомусь не потрапила жодна людина з вищою освітою, а п’ятеро із 12 жителів приміських околиць, київських візників і міщан, які мали вирішити долю підсудного, були членами «Союза русского народа», більш відомого як «Чорна сотня».

У день оголошення вердикту присяжними для тиску на них у Києві провели молебень «по убієнному отроку», кілька тисяч учасників якого опинилися під будівлею суду. Однак робітник винного складу Порфирій Клименко, селянин із Борщагівки Митрофан Тертичний, працівник вокзалу Петро Калитенко, селянин із Кожухівки Фауст Савенко, міщанин Іван Перепелиця, селяни Архип Олійник родом із Гостомеля та Митрофан Кутовий із Хотова, національність яких засвідчують українські прізвища, і ще п’ятеро дрібних чиновників і службовців ухвалили вердикт «Не винуватий».

Не відомо, як саме проголосували присяжні, бо за законом це залишилося таємницею. Однак беззаперечно, що більшість із них були українцями, які навіть в умовах тиску не пішли проти совісті та продемонстрували абсурдність тверджень у «вродженому антисемітизмі».