Він єдиний, хто прийшов до театру на випускний у військово-польовій формі: так і стояв у переповненій залі та, як заворожений, дивився на сцену, побоюючись пропустити найважливіше.
— Ви приїхали з війни? — наважилася підійти до воїна, на нашивці якого зауважила дві великі зірки підполковника.
— Так, щойно приїхав до доньки на випускний. Я, мабуть, як біла ворона, але дитина дуже просила прийти у формі.
— А де саме служите?
— Командир батальйону «Горинь» Олег Бондар, 43 роки, — по-військовому чітко відрекомендувався.
У мене змішалися різні почуття: і бажання доторкнутися до нього, і допомогти, й гордість за те, що просто стою поруч. Тут вигравав мирними барвами випускний, а він зізнався, що думками зараз там, під селищем Луганське, де залишилися його хлопці. А ще — в Дубні, де саме в ці хвилини ховають бійця, який тільки два тижні тому прийшов у «Горинь» добровольцем: не витримало серце.
Наша розмова була короткою: Бондарі поспішали. Нечасто, як з’ясувалося, випадають їм такі зустрічі — востаннє бачилися взимку, коли Олег був у короткій відпустці.
Комбат родом зі Світловодська на Кіровоградщині. А познайомився із майбутньою дружиною, коли приїхав до Рівного. Тут брат підшукав йому, колишньому військовому, цивільну роботу. Про військову службу Олег мріяв ще в школі, тому й закінчив Дніпропетровське вище зенітно-ракетне училище. Служив в Одесі, але через те, що вижити на жалюгідну зарплату (її часто тоді не платили взагалі) було складно, з армією попрощався. Гадав, назавжди, хоч ностальгія, каже, мучила ще довго. Щойно почалася АТО, пішов до військкомату добровольцем.
— То виходить, ти сам попросився? — його одкровення переді мною стало несподіванкою для Людмили. — Але ж повістку приносили…
— Приносили, а хіба я мав сказати, що сам її організував?
Дружина лише усміхнулася: «Він там себе знайшов, розумієте? Знадобилися військові знання, витримка, вміння — все, чого він учився. І хлопці його поважають: називають, як батька, Даниловичем».
— Торік 22 липня наш батальйон зайшов у зону АТО, я тоді був ротним і мав військове звання капітана. Пізніше став заступником командира батальйону та отримав звання майора, а вже на Новий рік — підполковника. Коли попередній комбат демобілізувався, цю посаду запропонували мені. «Горинь» змінила статус: ми тепер не батальйон територіальної самооборони, а другий окремий мотопіхотний батальйон 30-ї бригади Міноборони. Зауважте, це не та «Горинь», прикриваючись якою, в Рівному збирають кошти: дуже вже багато тих, хто на цьому спекулює.
— Як ведеться на війні?
— Незабаром рік, як ми там: були під Амвросіївкою, Благодатним, Іловайськом. Із двох останніх оточень без втрат вийшли лише завдяки тому, що мали справну техніку. А ще тому, що не всі накази генералів виконував — військова прокуратура навіть кілька кримінальних справ проти мене порушила. Щоправда уже закрили, не знайшовши складу злочину. Людські життя зберегти — хіба це злочин? Люди і техніка — це головні воєнні активи. Бійці в нашому батальйоні віддані справі, патріоти, більшість із них добровольці, значна частина — вже немолоді: приміром, начальник штабу в мене з Дубна, йому 57. Нині поменшало втрат не тому, що менше стріляють, а тому, що прийшли в армію досвідчені люди, що ми напрацювали тактику, не йдемо на ворога голіруч. Офіцерів, на жаль, не вистачає. А з технікою і з її ремонтами допомагають волонтери: ось і зараз наш колишній старшина Андрій Берташ, який уже демобілізувався, ремонтує власним коштом БРДМ.
Данилович зізнався: дуже хоче побути наодинці з дружиною — хтозна, чи доведеться найближчим часом побачитися. І, як у молодості, дарує їй червоні троянди.
…Наступного дня після нашої зустрічі у Здолбунівському районі прощалися ще з одним бійцем батальйону «Горинь». Не втрималася, щоб не зателефонувати комбатові й не запитати про старшого лейтенанта Віктора Микитюка, в якого залишилися дружина і двоє дітей. «На жаль, не стало вірного побратима, — із сумом відповів він. — Кілька днів не дожив до ротації. Дуже складний для нас цей місяць, швидше б уже він закінчився. Та й взагалі — швидше б закінчилася ця війна».
Ми в Google+