Стараннями послідовників Бузини видатна письменниця, яка не раз писала у щоденниках, що ненавидить чоловіків, перетворилася на один із символів вітчизняного фемінізму, а дехто навіть зараховує її до представниць нетрадиційної сексуальної орієнтації. Мовляв, не без підстав Леся Українка й Ольга Кобилянська у листуванні називали одна одну пестливими прізвиськами.
Насправді обидві жінки аж ніяк не були чоловіконенависницями, що красномовно засвідчують їхні біографії. Чи не єдине, що виокремлювало Лесю Українку й Ольгу Кобилянську в «жіночому питанні», — максималізм, посилений духовною вбогістю більшості чоловіків, які їх оточували, і гострим розумом обох класиків української літератури.
Не дивно, що щоденникові записи дівчини з Буковини поєднують розпачливе звернення «Боже, я маю ще стільки всього зробити і стільки навчитися, а мені вже двадцять два роки!» з гіркою констатацією: «Страшно бути самою, не мати нікого, з ким можна обмінюватися думками про те, що тебе цікавить. Чому тут немає жодного розумного чоловіка?»
«Здавалося, що всі ті, хто схиляються перед застарілими думками і поглядами, змовились і вибрали місцем проживання Кімполуг (містечко, де жила родина Кобилянських. — Авт.). Їсти, пити, спати — це життєвий девіз цих щасливих людей». У цих словах майбутньої письменниці пояснення, чому її не приваблювало заміжжя, в якому, на тверде переконання німецькомовних жителів румунської провінції тодішньої Австро-Угорщини, світ жінки обмежувався трьома «К»: кухня, кіндер, кірха.
Виявом протесту проти такої перспективи стало приєднання дівчини до емансипаторського руху, який, на щастя для нашої літератури, очолювали свободолюбні українки, і перехід з німецької мови, якою написано перші твори, на рідну українську, яку фактично довелось освоювати з азів. Однак радикальні на словах колежанки приїхали 1888 року до Станіслава на Перший з’їзд жінок-емансипаторок у супроводі власних чоловіків, а незаміжня Кобилянська, яка заробляла на життя власною працею, не змогла прибути через брак коштів.
На відміну від подруг, письменниця була максималісткою в питанні одруження: «Якщо не вийду заміж за українця, то буду пропаща, бо нічого не зумію для своїх зробити, навіть мої діти не зможуть стати українцями». Другу обов’язкову вимогу сформульовано не менш чітко: «Одруження з кимось іншим, як не з освіченим українцем, для мене гидке».
Перипетії любовної історії із щиро закоханим у Кобилянську Василем Стефаником засвідчили, що це не просто слова типової жінки-емансипе. На вісім років молодший за неї чоловік-красень був українцем, наділеним письменницьким талантом. Однак освіченість поєднувалась у ньому з демонстративною зневагою до «паршивства в білих рукавичках», як він називав українську інтелігенцію, чого не поділяла Кобилянська.
1898 року особливі стосунки між ними остаточно розладнались, однією з причин чого стала щира закоханість буковинської письменниці в Осипа Маковея — редактора щоденної газети «Буковина», яка виходила в Чернівцях. Однак доля знову зіграла злий жарт. Молодший на чотири роки Маковей відповідав усім її критеріям для обранця і чимало зробив для становлення таланту літераторки-початківки й широкої популяризації творчості Кобилянської, але не мав у серці любові до неї.
Від’їзд Осипа Маковея 1903 року з Чернівців став для закоханої в нього феміністки страшним ударом, який призвів до часткового паралічу й утвердження у переконанні, що її бояться чоловіки, бо вона «надто розумна і надто поважна». Через два роки колишній редактор одружився на попівні, на 13 років молодшій за нього, за якою дали добрий посаг 14 тисяч гульденів. Досі трактують це як вияв меркантильності, хоч судячи із щасливого життя подружжя, шлюб продиктований коханням.
У творчій біографії Ольги Кобилянської саме період її романтичних стосунків з Осипом Маковеєм став найбільш плідним, а розрив із ним не обернувся катастрофою. Хоч як банально це звучить, саме спілкування з переконаним українським патріотом остаточно зробило її українкою. Такою вона залишилась до кінця життя, творами доводячи, що лише «віра, праця і любов» — порятунок для кожного з нас і для нашого народу.
Ми в Google+