Напівзабутий нині письменник-прозаїк Михайло Могилянський, якого поза очі називали Михмихом, навіть за життя був відомим завдяки полеміці з ним самого Володимира Леніна. Майбутній вождь у написаній 1913 року статті «Кадети і «право народів на самовизначення» зло висміяв націонал-лібералів, які, за твердженням більшовиків, обмежують свої вимоги куцими потребами культурної автономії та вільного використання рідних мов.
Більшовики, заявив Ленін, обстоюють право народів на самовизначення аж до повного відокремлення від Росії та створення самостійних держав. Визнання цього права, наголошував вождь більшовиків, — «обов’язок демократа» та найкращий засіб «боротьби з виразкою націоналізму в усіх її формах».
Годі пояснювати, що комуністи, так само, як сучасні українські політики, перебуваючи в опозиції до влади, говорили одне, а здобувши її, почали діяти кардинально інакше. Ленін роз’яснив, що «право на самовизначення — це одна річ, а її доцільність — зовсім інша». Особливо, додамо від себе, коли йшлося про український хліб і донбасівське вугілля, втрата яких для царської, а згодом радянської імперії була «до смерті подібна».
Різницю між «кривавим самодержавством» і «народною» владою більшовиків Михмих відчув ще 1925 року. Письменник відреагував на повернення Михайла Грушевського до червоної України новелою «Вбивство. Сон», героєві якої нібито наснилося знищення колишнього кумира за зраду ним дорогих для українців ідеалів. На відміну від «царської тюрми народів», де Могилянському, відрахованому за революційну діяльність з університету, дозволили скласти екзамени екстерном і друкуватись як письменникові, в СРСР реакцією на «Сон» стала заборона професії.
Неконфліктному Михмиху не допомогло навіть публічне каяття у пресі: «Дуже шкодую, що «Вбивство» дало привід для непорозумінь. Вважаю, що його друк був тяжкою помилкою. Вину визнаю і сподіваюся спокутати її участю в повну міру сил у будуванні української радянської культури».
Твори Михайла Могилянського перестали друкувати, а на початку січня 1929 року заарештували і засудили до смертної кари за участь у міфічній контрреволюційній організації тридцятирічну доньку Лідію (Ладю). Уже відомій поетесі замінили страту на 10 років таборів, які вона провела на спорудженні Біломорканалу. Там вона деякий час редагувала українськомовну газету «За нову людину», що засвідчує велетенську кількість наших земляків на сталінській будові.
Михмих оббивав пороги високих інстанцій і навіть переїхав поближче до доньки, яку врешті-решт достроково звільнили у трагічному для України 1933 році. Однак під час великого терору 1937-го Ладю Могилянську розстріляли. Услід за нею знищили її брата — одного з основоположників неосимволізму в українській літературі, який творив під псевдонімом Дмитро Тась. Ще одну доньку Михмиха журналістку Олену Могилянську відправили у заслання як «соціально небезпечний елемент».
Репресувавши дітей, сталінські кати з єзуїтською жорстокістю не зачепили батька. Після початку радянсько-німецької війни Могилянський евакуювався з України до засланої у Красноярський край доньки, де завершилася страдницька дорога Михмиха.
Ми в Google+