«Треба оцінити красоту гри Партії регіонів, коли ми наших політичних опонентів розвели, як кошенят», — це слова колишнього диригента колишньої партії Михайла Чечетова після ухвалення парламентом з грубими порушенням регламенту горезвісного «мовного» законопроекту Колесніченка–Ківалова. Минуло три роки: немає вже пана Чечетова, де й поділася партія, що замахнулася на роль новітньої КПРС, Верховна Рада скасувала скандальний документ, але новий закон так і не підписано. Отже, справа Колесніченка–Ківалова живе й досі.

Фахівці кажуть, що на відміну від накинутої русифікації за царської Росії та СРСР на нас може очікувати так звана патріотична русифікація під гаслом «єдиної країни». Коли поширення української мови вітається, але вона, борони Боже, не повинна утискати права тих, хто говорить по-російськи. Тобто, як завжди, наша толерантність обмежить вживання рідної мови до клуні і хліва. А «надлишковий» патріотизм компенсуємо вишиванками та синьо-жовтими стрічками на заходах, мова яких неважлива, «но желательно, чтобы по-русски, а украиноязычные и так поймут».

Спроба внормувати і розвивати мову була ще 90 років тому. У липні 1925 року Рада народних комісарів Радянської України ухвалила створення при Наркоматі освіти Держкомісії з розробки правил правопису. Про це на Українському радіо у програмі «Уроки історії. Лінгвоцид» Валерій Тетерятник розповів:

— Тоді при владі були націонал-комуністи, не ті, яких завше вважали у нас п’ятою колоною, сателітами Кремля, і не ті, що нині виступають проти незалежності. Це були люди, які, попри свої переконання, ще не відірвалися від рідної землі, хоч і в них гріхів вистачало. Та молох 1930-х усіх перемолов.

Проте спочатку за мову уряд узявся серйозно. У серпні 1926 року комісія при Наркоматі освіти надрукувала проект правопису в пресі. Слід зазначити, що до його розробки запросили представників усіх українських земель. Відбулися широкі публічні дискусії. Відповідні установи отримали дві тисячі примірників проекту. Як вінець дворічної праці — правописна конференція у травні-червні 1927 року в Харкові, на яку прибули 55 осіб: урядовці, науковці, педагоги, письменники, журналісти. Після десятиденних палких обговорень мовну конституцію ухвалили.

— За рік після опрацювання зауваг її підписує народний комісар освіти Микола Скрипник. А в березні 1929 року дає добро Всеукраїнська академія наук. Тож загалом робота над документом тривала майже чотири роки. На жаль, це була перша й остання спроба по-державницькому підійти до розв’язання проблем мови, — наголосив Валерій Тетерятник. — Того ж 1929 року почалися репресії проти мовознавців. Доля учасників конференції трагічна: розстріли, заслання, позбавлення роботи. Приміром, мовознавця Миколу Сулиму репресували за «український буржуазний націоналізм у синтаксисі».

У 1930 році в Україні вибухнула селянська війна проти колективізації, на яку влада відреагувала Голодомором. Наприкінці сумнозвісного 1933-го на спустошені землі завозили росіян та подекуди білорусів. Водночас скрипниківський, а точніше харківський правопис Олекси Синявського (загинув на засланні у 1937 році), знищили. У 1933-му лише із системи Наркомату освіти вигнали понад дві тисячі осіб, 300 науковців і редакційних працівників. В обласних управліннях освіти з політичних мотивів змінили 100% (!) керівництва, в районних — 90%. Чотири тисячі вчителів звільнили зі шкіл як класово ворожих елементів. Влада переглянула «націоналістичну» медичну, математичну, ботанічну й інші термінології та підготувала п’ять бюлетенів репресованих лексем. Було вилучено 40 тисяч наукових термінів.

Уряд УРСР вирішив наблизити український правопис до російського. Наприкінці серпня 1943 року на засіданні ЦК КП(б)У в селі Помірки поблизу Харкова за участі його керівника Микити Хрущова та купи генералів і офіцерів, серед яких кілька письменників і мовознавців, проект чергового правопису схвалили і передали народному комісарові освіти. 1946 року документ затвердили — українській мові було накинуто силу-силенну непритаманних їй рис.

Автор книги «Більше ніж правопис» Валерій Тетерятник упевнений, що потрібно перевидавати багато термінологічних словників та літератури з мовознавства, і без попередніх надбань, як і без політичної волі, тут не обійтися. Він наголошує, що можна згадати чинники, що стоять на заваді впровадженню соборного правопису: знаменитий аргумент звиклості до московізмів та інтернаціоналізмів, посилання на брак коштів, війну на сході, складну економічну ситуацію, тяжке дитинство, нестачу паперу, вітамінів. Треба впрягатися і перти плуга. Перед нами стоять серйозні виклики. Адже країна зі спотвореною, вкраденою історією, себто без історії, може існувати тільки силою інерції, яка вічно не триватиме.

Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»