У селі з поетичною назвою Квітки, що в Корсунь-Шевченківському районі на Черкащині, триває весняна посівна. Зрання й до темна механізатори — в полі, прагнуть зробити все, аби й цьогорічний урожай був вагомим. Однак після роботи хлібороби не завжди поспішають по домівках. Двічі на тиждень у будинку культури Квіток — репетиція місцевого самодіяльного театру. Багато сільських трудівників уже давно знайшли себе ще й у акторському мистецтві. У їхньому репертуарі — зо два десятки переважно класичних творів. І досі в селі розповідають, як уперше в їхньому будинку культури поставили відому п’єсу «Фараони». Тоді це було справжнє диво — самодіяльні актори так майстерно виконували свої ролі, що й столичний театр міг би позаздрити. Подивитися виставу приїжджали з сусідніх сіл та районів.

Сьогодні аматорський колектив працює над п’єсою Степана Васильченка «Куди вітер віє» —  про події квітня 1918-го. На сцені  — й трактористи, і вчителі, і фельдшери, й продавці. Вони сповна віддаються своєму захопленню, ще й ще раз повторюють репліки, добиваючись найбільшої виразності, шукаючи правильні логічні наголоси, підбираючи необхідний реквізит. Костюми теж не купують, ексклюзивний постачальник — бабусині горища, сільські умільці.

— На репетиції не запізнюємося, які б зайняті не були, — розповідає медсестра місцевої амбулаторії Алла Кисіль. — Нас об’єднали любов до сцени, акторські здібності, прагнення внести в наше буденне життя щось особливе, святкове.

Історія ж театру почалася ще далекого 1977-го. Але тоді  після кількох успішних вистав подальша творча діяльність згасла. «Друге дихання» у театрального колективу відкрилося у 2005 році, коли директором будинку культури призначили Станіслава Шпунтенка. Він і вирішив відновити театр, узявся сам керувати колективом. Його енергія запалила багатьох любителів народного мистецтва. Нині в театральному колективі 30 самодіяльних акторів із досвідом, а ще працює молодий театр, у якому шліфує свою майстерність десяток юних аматорів.

Ретельно працюють над новими виставами, доводячи до досконалості кожну дію. Та й репертуар легким не назвеш. Класиків Миколу Гоголя, Михайла Старицького та Григорія Квітку-Основ’яненка намагаються прочитати по-новому, адже у їхніх п’єсах є чимало такого, що й нині звучить актуально, викликаючи схвалення в глядачів. Станіслав Шпунтенко, який тут і директор будинку культури, і керівник театру, й актор, ставиться до театральної справи дуже відповідально, чого й від інших добивається.

— Щоб вистава сподобалася, запала глядачам у душу, треба весь матеріал пропустити через своє серце, злитися з її героями, — гаряче переконує він колег-аматорів.

Але, схоже, переконувати самодіяльних акторів і не потрібно. Всі вони просто закохані в театр, вважають його успіх справою честі. Тому й працюють на репетиціях, як мовиться, до сьомого поту, аби довести, що не дарма театр носить звання народного.