Завдання нарощування експорту української сільгосппродукції з високою доданою вартістю, тобто продуктів переробки, а не сировини, постає вельми гостро. Науковий співробітник відділу ціноутворення та аграрного ринку Національного наукового центру «Інститут аграрної економіки», к.е.н. Артем Педорченко розглянув цю проблему стосовно олійних культур і оприлюднив свої міркування на сайті інституту.

На його думку, з насінням соняшнику питання вирішено: якщо раніше його вивозили масово, то із запровадженням на нього експортного мита експортери надають перевагу експорту олії та шроту. Майже все українське соняшникове насіння у нас і переробляють. Науковець зауважує, що стосовно насіння ріпаку та сої експорт і досі має сировинний характер. Майже 90% насіння ріпаку і 70% сої йдуть за кордон у непереробленому вигляді. А в Україні придбати вітчизняну ріпакову олію майже неможливо. У країнах ЄС ці види сировини фактично не експортують, воліють переробляти на місці. І нашу сировину заодно. Саме через це в європейських країнах обсяг внутрішньої переробки перевищує обсяг власного виробництва.

За розрахунками науковців Інституту аграрної економіки, за умови переробки цих видів насіння на вітчизняних підприємствах і експорту продуктів переробки додана вартість, створювана у країні, зросте майже вп’ятеро. До речі, у розвинених державах із цієї сировини отримують не лише олію та шріт, а й наприклад біопаливо.

Для соєвих бобів і насіння ріпаку, нагадав науковець, спробу трансформації структури експорту було зроблено шляхом запровадження так званих соєвих правок. Вони діяли в Україні з вересня 2018 року до кінця 2019-го і стосувалися порядку відшкодування ПДВ при експорті соєвих бобів з України.

Відшкодування ПДВ під час експорту сої для торговельних компаній-експортерів було скасовано. Тоді рентабельність експорту сої такими компаніями ставала негативною, натомість експорт сої товаровиробниками і експорт продуктів переробки мали залишитися рентабельними.

Тож протягом 2018—2019 маркетингового року обсяги переробки сої в Україні зросли майже на третину, експорт соєвої олії та шроту — вдвічі. Однак не можна сказати, що ці нововведення були на користь сільгоспвиробникам.

Виявилося, що переробних підприємств, технічно здатних переробляти сою, у країні небагато, і більшість їх — в одному концерні. Це породило у багатьох фахівців думку, що саме цей концерн і був ініціатором тих правок. Адже користуючись монопольним становищем, він скуповував в аграріїв сировину за заниженими цінами.

Щодо можливості експортувати продукцію самостійно, то це було під силу тільки великим агрохолдингам. Решта — малі та середні аграрні підприємства мусили продавати сировину великим компаніям (знов-таки за заниженими цінами), а ті вже вивозили її наче вирощену самотужки. Тобто більшість сільгоспвиробників опинилася у програші. Це і стало причиною скасування «соєвих правок» («УК» від 23 січня 2020 року та від 27 лютого 2019-го).

Звідси висновок: повертати «соєві правки» — це не вихід, надавати перевагу одним учасникам ринку за рахунок інших — негідний спосіб. Слід шукати гнучкіші та цивілізованіші методи підтримки вітчизняної переробки не на шкоду сільгоспвиробникам.