Ганебне блокування автобусів, що везли на проходження карантину евакуйованих з Китаю наших земляків і 27 громадян інших країн, уже стало знаковою подією, яку активно обговорюють у ЗМІ, соціальних мережах, приватних розмовах.

Не знаю, що відчували ви, коли дивилися кадри зі спорудженими новосанжарцями барикадами, запаленими шинами, вибитими в автобусах вікнами. Я — пекучий сором. Навіть не сором — ганьбу. Адже так могли чинити лише в середньовіччі, коли будь-яку епідемію вважали незрозумілою карою Божою й у страху зачиняли ворота міст.

Напевне, немає у світі народу, який би настільки, як ми, українці, любив хвалити себе. За мудрість. За працелюбність. За походження. За патріотизм. За співочу мову. За любов до землі. За милосердність. За… Таких «за» — десятки. Похвала, на відміну від хвалькуватості, — справа добра. Особливо коли заслужена. То чому виходить: щоразу на чергових виборах, виявляється, ми «обрали не тих»? Чому по-справжньому працелюбними українці стають за кордоном, де власник просто не дасть сачкувати? Чому любимо говорити про патріотизм, а 7 мільйонів тим часом виїхали будувати світле майбутнє сусідам за кордон? Чому розповідаємо дітям добрі казки, а самі тим часом забули старий козацький принцип «сам умри, а товариша виручай»?

Чи не пора уже нам відмовитися від цієї хвалькуватості? А натомість тверезо визнати, що без дотримання загальнолюдських цінностей, якщо хочете, Божих заповідей, ніколи не позбудемося духу і статусу хохла.

У нас під час війни, коли ворог уже в хаті, а кожне правдиве слово на вагу набою, кодують телевізійні канали і скорочують наклади проукраїнських газет. А як же без них і без слова духовних пастирів виховувати людей, щоб вони навіть не думали про перепони на шляху тих, хто потребує допомоги і кого рятують?

«Нехай страх перед хворобою не затуманює наші розум і совість, нашу людяність! Не забуваймо слова Писання: «Хто каже: «Я люблю Бога», а брата свого ненавидить, той говорить неправду: бо той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить?» (1 Ін. 4: 20). Нехай Господь дасть усім нам як суспільству мудрість та витримку, збереже від пошесті згубної хвороби та від згубної ненависті й відчуження!» — нагадує давню мудрість предстоятель ПЦУ Епіфаній.

«Такої ганьби, яка відбулася на Полтавщині, сучасний світ ще не бачив, — висловив думку хірург вищої кваліфікаційної категорії екскерівник профспілкової організації Луцької міської лікарні №2 Віктор Драченко. — Перешкоджати поверненню на батьківщину людей, котрі за кордоном потрапили в біду, можуть лише людці, в яких не залишилося нічого святого. Адже евакуйовані з Китаю — здорові люди й потребують не лікування, а двотижневого перебування в карантині».

Ця історія має навчити владу, рятувальників, медиків багатьох речей. Зокрема перед загрозою бактеріологічних викликів пригадати про забезпечені всім необхідним пересувні шпиталі. Вони лежать десь під пилом на складах, і їх протягом доби можна розгорнути на будь-якому військовому об’єкті.

Без сумніву, надзвичайна ситуація, що трапилася під час евакуації наших земляків із Китаю, варта того, щоб замислитися над нею. Які висновки зроблять з неї управлінці, покаже час. Але хотілося б, щоб більше такої ганьби Україна ніколи не зазнавала. А поки що і я, і тисячі інших людей ставлять собі запитання: «Хто ми, українці, після недавніх подій у Нових Санжарах?»

Валерій МЕЛЬНИК,
заслужений журналіст України,
для «Урядового кур’єра»