Охоронить душу й тіло

«В тобі помочі, потіхи і ласки шукаєм» — цей рядок із відомої пісні стає своєрідним мірилом чи навіть програмою українців у любові, шані, схилянні перед благородством, праведністю, доброчинністю Чудотворця. Його свято, яке православні та греко-католики відзначають 19 грудня, — найвеличніше, найочікуваніше, найчарівніше напередодні Різдва.

Подарунки — під подушку

Святий Миколай був єпископом Мирійським. Батьківський спадок він витратив, аби зарадити біді інших. Українці з діда-прадіда — добродійний народ. Тож, відходячи від язичницьких вірувань, культури, традицій, вони канонізували цього святого як подателя добра, огорнули його своєю великою любов’ю. Для українських козаків Чудотворець став захисником у походах і в боях, на морі і на суші, а також у побуті. Наші пращури визнавали його покровителем бідних, подорожніх. Своїм піклувальником обрали Святого Миколая й студенти, водії.

Мені особисто випала честь називатися його іменем. Миколою звали й мого батька. Тому для нашої родини 19 грудня — особливо радісний день, адже завжди сходилися рідні, сусіди, друзі. Вітали, колядували, за святковим столом, звісно ж, виводили «Ой хто, хто Миколая любить». Цю сімейну традицію я, безперечно, продовжую.

Навіть зараз (про дитячі роки годі й казати) тішуся, що мій день янгола випав на всенародне свято, на яке по-справжньому з нетерпінням чекають не лише дітки, а й дорослі. Про традиції Миколаєвого дня вирішив розпитати у знаного в краї етнографа, фольклориста, народознавця професора Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка Олега Смоляка.

На думку Олега Степановича, Святий Миколай у християнській ієрархії святих посідає третє місце після Господа та Пречистої Діви. Тож на Тернопіллі, як і в усій Галичині, ікона Миколая Чудотворця була в кожній оселі (вочевидь, і тепер вона є ледь не в кожному домі). За давньою традицією, образ Святого Миколая виставляли під іконами Спасителя та Богородиці. Завдяки мирським добродіянням у чині священнослужителя в народі Миколай почав асоціюватися великим дарувальником. Відтак з’явився добрий звичай — класти діткам подарунки під подушку. Чому саме під подушку? Бо на неї дитина клала свою голівоньку — сакральну частину тіла, де є мозок і розум. У такий спосіб батьки бажали, щоб їхня малеча була розумною і духовною. Розповіді про те, що Святий Миколай приходить уночі через віконце чи навіть щілинку дверей, додавали якоїсь таємничості, чарівності, дивовижі.

Звісно, дарунки від Чудотворця діткам потрібно було заслужити. І тут спрацьовував уже педагогічний та виховний чинник. Батьки нагадували малечі, що варто бути чемним, інакше не Миколай принесе подарунка, а радше чортик — різку. Минулого століття під дитячу подушку переважно клали шкільне приладдя, кольорові олівці, гумку, альбоми для малювання; якщо син чи донька мали музичний слух, то не забували чи то про сопілку, чи про губну гармонію, скрипку. Таку щасливу мить пережив і Олег Смоляк. Спогадами про це він поділився у власній книзі оповідей «Загребльські придибенції», що цьогоріч побачила світ у тернопільському видавництві. Було йому тоді шість років. На Святого Миколая хлопча прокинулося й побачило біля подушки паперову торбинку із солодощами та новісінькою невеличкою клавішною гармонією. Не міг повірити, що його святий улюбленець вгадав потаємне бажання та приніс музичний інструмент.

Але у подарунковій традиції треба було обов’язково дотримуватися, так би мовити, й сакральної ознаки. Нею слугували миколайчики — медяники, випечені у формі образа святого. Батьки їх здебільшого купували, а матір, яка наважувалася сама пекти смаколики, мусила це робити потай, аби діти не бачили. В часи войовничого атеїзму про таке печиво мали б забути. Та, на щастя, в Галичині жодні комуністичні заборони не змогли вплинути на  батьків.

Традиція написання дітками листів Святому Миколаєві, як стверджує професор Олег Смоляк, зародилася на початку 90-х років минулого століття. Це вже ознака континентальної культури, коли змішують звичаї різних народів.

А для дорослих Микол, які 19 грудня відзначали день янгола, теж була своя традиція привітання. Олег Степанович мовить, що годилося приходити до іменинника ще до сходу сонця. Родичі, сусіди, друзі у стодолі вив’язували горохляне (подекуди й пшеничне) перевесло та перев’язували ним винуватця урочистостей, віншували його, зичили здоров’я, щастя, добра.

Дід Мороз як антипод

Днями на одному українському, але проросійському телеканалі бачив сюжет, що нібито київська влада витісняє з новорічно-різдвяних святкувань Діда Мороза. Розумію, що цей персонаж панував за комуністичного режиму в культурі й свідомості багатьох українців. Але тішить, що все-таки до столиці, до міст і сіл центральної, східної, південної та північної частини України після кількадесятирічних заборон повертається з минулих століть Святий Миколай як Чудотворець, Великий Дарувальник, повертається на природнє під∂рунтя давньої української культури та народних святкувань.

Так, казковий Дід Мороз не лише російський, а й український. Але у нашому фольклорі й літературі це негативний персонаж. Олег Смоляк зауважує, що на Святвечір господар виходив на двір і промовляв: «Прийди до мене, Морозе, на Святу вечерю, а як не хочеш — не йди, а йди радше за гори, за ліси, далеко за моря та ніколи не приходить». Тобто ніби й запрошував, бо мусив умилостивити злу стихію, але водночас власним магічним словом проганяв її.

«Але оскільки російська нація за своєю природою завойовницька, агресивна (це засвідчує історія), — ділиться думками професор, — то комуністична ідеологія та пропаганда витворила Діда Мороза як антипод Святому Миколаєві та насильно запровадила його на українській землі». 

Нині російський агресор морозить люттю та вибухами наші східні території, окупував Крим. Але тепло мусить прийти й розтопити це зло. Тернопільські волонтери повезли українським бійцям на буремний Донбас миколайчики. На передових позиціях, в окопах засяє з ними світло свят і Святого Миколая — захисника нашого воїнства. Пригадуєте, як співається у відомій пісні: хто до Чудотворця прибігає, кличе його на допомогу, «той все з горя вийде ціло, охоронить душу й тіло». Пам’ятаймо і святкуймо!