Ми випадково зустрілися в маршрутці: Михайло Волинець повертався з Корця до Рівного. Одразу ж по-військовому чітко відповів на моє німе запитання: «За сумлінну службу отримав два тижні відпустки. Уже провів кілька днів із сім’єю, відвідав батьків, тепер колишні колеги запросили до Корецького району. Ця земля дає якусь особливу силу».

…43-річний Михайло Волинець — герой публікації «А з водою вихлюпнули й дитину» («УК» від 16 грудня 2014 року). Ішлося про вибіркові підходи до Закону «Про очищення влади» саме на його життєвому прикладі. Голова Корецької РДА ефективний менеджер Михайло Волинець, нагороджений, до речі, орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, вивів район з останніх на передові позиції в області. Раптом отримав тавро того, хто «сприяв узурпації влади В. Януковичем, підривав основи національної безпеки та оборони України, протиправно порушував права і свободи людей» (ст. 2 Закону «Про очищення влади»). А про своє звільнення з посади за люстрацією він дізнався з… інтернету. І оскаржив його у Вищому адмінсуді в частині мотивації причини. За Волинця горою став район: були відкриті листи й звернення до Президента, що саме в цьому разі з водою вихлюпнули й дитину. Але людей не почули.

Коли йому надійшла повістка з військкомату, «відкосити» навіть не думав: він же артилерист, а як без них на передовій? Коротке навчання в Національній академії сухопутних військ у Львові, і з 6 вересня 2015-го капітан Волинець — офіцер-психолог 44-ї бригади у зоні АТО. А з 19 грудня — заступник командира гаубично-артилерійського дивізіону з роботи з особовим складом і майор ЗСУ.

— За штатом у нашому дивізіоні 320 людей, а насправді лише трохи більш як 200: не вистачає офіцерів, водіїв, кухарів, медпрацівників, — розповідає. — Кістяк — люди від 30 до 50, які мають життєвий досвід. Географічний зріз — уся Україна. Одному з військових навіть виповнилося 60. Щоправда, недавно прибули до нас двоє контрактників. Одному, круглому сироті, 19, другому — 20, він напівсирота. Хлопці вчаться. Адекватне ставлення старших товаришів для них на вагу золота.

Поцікавилась у Михайла Волинця: про що найчастіше питають його земляки тут, удома? Він відповів: про те, коли закінчиться війна. «Усі чомусь думають, що ми  обізнаніші. А ми ж так само, з телебачення, дізнаємося всю інформацію. Бачу слабкість влади: приміром, від моменту мого звільнення з посади в жовтні 2014-го й досі не призначено голову РДА».

«Може, ця посада на вас чекає?» — кажу. Співрозмовник у відповідь усміхається. Зауважує, що зараз не про посади треба думати, а про те, як об’єднати людей у різних куточках країни. «На Донбасі люди живуть у мономістах: є шахта чи завод — є робота і зар?плата, закрилося підприємство — і сім’я не має за що жити. Люди звикли, що все це контролювала влада, тож знайти себе в нових реаліях їм складно. Але психологія змінюється й тут: принаймні, запитання, що ви тут робите, я від місцевих не чув. А ось «Дякую, що ви з нами» лунає дедалі частіше. Тут нам згодилося б запозичити досвід США після громадянської війни: південь був рабовласницьким, північ — буржуазною, і вони достойно вийшли із ситуації. Згадувати про Франко в Іспанії, як і про Гітлера в Німеччині — правило поганого тону. Ось і немає конфліктів на цьому ∂рунті. Шлях до примирення лежить через прощення, це доводить світова практика. І саме на цьому шляху нам треба робити кроки назустріч».

На запитання «А як щодо люстраційної справи «Волинець проти Президента?» Михайло каже, що вирішив призупинити її розгляд. Чи то гострота сприйняття притупилася, чи, так би мовити, окопна правда змусила дивитися на світ іншими очима. «Тепер більше думаю про родину, — каже. — Хочу, щоб мої сини Андрій з Артемом жили в єдиній економічно розвиненій Україні, де комфортно й затишно людям різних національностей і віросповідань. Старший — студент Національного політехнічного університету, а молодшого, дуже сподіваюся, сам поведу 1 вересня у перший клас».