Осіння дорога Романа Лубківського

Україна втратила одного зі своїх найвідданіших синів, і цю непоправну втрату сучасники оцінять з часом. Бо Роман Лубківський був із тих, хто творив історію Незалежної України. Це був Титан. За духом, широтою мислення і творення, енциклопедичними знаннями. Він був уродженим дипломатом, умів розрядити ситуацію, яка, здавалося б, зайшла у безвихідь, знаходив потрібні слова, щоб переконати опонентів. Так було, коли тривали зустрічі українсько-польських делегацій під час підготовки до відкриття поховань польських вояків на Личаківському кладовищі. Ніколи не підвищував голосу, радше навпаки — знижував його тональність, аби опоненти прислухалися, вмів знайти аргументи, які переконували, не принижуючи національної гідності жодної із сторін.

Він поспішав жити, наче мав передчуття, що доля відміряла не так багато, а мав ще стільки задумів, масштабних проектів, і не лише літературних! Хоч завжди мріяв, щоб нарешті усамітнитись у затишному кабінеті улюбленого рокитнянського дому, але постійно виникали якісь нагальні справи, задля яких доводилося відкладати перо. Завжди хтось потребував його допомоги, підтримки.

Ну як він міг залишатися осторонь, коли в пожежах згорають унікальні дерев’яні храми Львівщини? Разом зі своїм другом-подвижником Борисом Возницьким він долучався до їхнього порятунку. А ще до збереження палацово-замкових комплексів, які засвідчували, що Галичина і Україна були частиною Європи. Завдяки його старанням не перейшов до чиїхось липких рук будинок Михайла Грушевського, який певний час жив і працював у давньому місті. А тепер маємо у Львові музей першого Президента України.

Роман Лубківський повернув не лише Україні, а й світові імена незаслужено викреслених із нашої історії талановитих літераторів. Завдяки перекладам Лубківського поетичне слово Богдана-Ігоря Антонича зазвучало європейськими мовами, а українці відкрили для себе творчість кращих польських, білоруських, чеських, словацьких та балканських письменників. Воістину титанічною працею став Шевченків «Кобзар» польською мовою.

Завдяки наполегливості Романа Мар’яновича на Львівщині постали унікальні музейні комплекси — їхній список значний. Він вважав, що вони не лише сприяють увічненню імен славетних українців, а й відтворюють умови тогочасного побуту галичан, творять образ часу, епохи і поета. Тішився з того, що селяни збагнули їхню значимість, не спокусилися на щедрі пропозиції мандрівних збирачів старожитностей, а несли автентичні речі в музей.

...Його душа боліла за все. Що нищились пам’ятки, що яскраве обличчя давнього міста втрачало автентичність, що животіли у скруті сільські бібліотеки і клуби, що прагматизм нашого часу нівелював колись високі духовні й моральні цінності суспільства. Вважав своїм обов’язком відродити занедбаний старий костел в його рідному Острівці на Тернопільщині. Багато встиг зробити для його відновлення. А по Покрові зібрався знову в Острівець на літературно-мистецьке свято «Подільський карб», проведення якого ініціював, і задля того, аби подивитись, що потрібно ще зробити до його відкриття... Його відмовляли від поїздки, бо почувався зле. А він рвався туди, наче передчував, що мусить вирушити в ту останню осінню мандрівку до отчого дому...

Урядовокур’єрівці висловлюють щирі співчуття родині з приводу відходу у вічність Романа Лубківського — нашого щирого друга і багаторічного автора.