Сашко народився за рік до Чорнобильської катастрофи. Тому батьки дуже переймалися здоров’ям сина, адже хоч би що казали, а забруднення радіацією діставало й місто над Дніпром. Хоч цього офіційно й не визнавали, а воно таки давалося взнаки. Тому покоління, народжене після Чорнобиля, як пошепки зауважила досвідчена літня лікарка, дуже хворобливе.

Однак незважаючи на всі перестороги, Сашко Маламуж виріс гарним ставним парубком, роботящим і кмітливим. Хоч зі здоров’ям було далеко не все гаразд. Нерідко хлопця турбували приступи бронхіальної астми. Коли ж почалася війна на сході, як і багато його друзів, добровільно пішов захищати рідну землю.

Як розповів боєць батальйону «Донбас» Андрій Шершиков, Олександр прийшов у батальйон 2014-го, коли вже відбувалися активні бойові дії, після того, як визволили Попасну, Лисичанськ, Артемівськ. Він прибув із Курахового, де бійці тимчасово базувалися. Андрій був командиром групи, до якої потрапив Олександр Маламуж. Хлопці з батальйону вже понюхали пороху, а тому намагалися вберегти не досвідченого ще Сашка, який рвався у бій. «Я ж стрілець, така в мене посада, чому не берете на завдання?» — запитував солдат. «Ти поки що в резерві», — насупивши брови, відповідав командир. А сам намагався відтягнути участь іще не обстріляних воїнів у безпосередніх бойових діях. Це не означало, що вони залишалися в тепличних умовах. «На передовій, — каже Андрій, — хоч би де був, завжди небезпечно. Та й усілякої роботи щодня — по вінця».

— Коли ми вкотре відвідали Іловайськ, — продовжує А. Шершиков, — наша група потрапила в оточення. Допомоги чекати вже було нізвідки. Тоді, щоб організувати прорив, до нас і направили останні резерви з батальйону. Серед цих бійців був і Олександр. Він був чудовим хлопцем, чесним, справедливим, весь час із новими ідеями, без яких і жити сумно. Шкода, що знав його так мало. І тоді, коли сталося непередбачуване, я вивозив з Іловайська поранених та «двохсотих». Знаю з розповідей хлопців: коли створили «зелений коридор» і батальйон виходив з оточення, їх розстріляли танки супротивника. Тоді Олександр був разом із хлопцями у броньованому КамАЗі. Один зі снарядів влучив у кабіну броньовика. Боєкомплект у кузові здетонував. Разом з Маламужем загинуло ще семеро його побратимів. Це був останній конвой, окремим бійцям якого вдалося вижити.

Тіло Олександра разом з тілами інших загиблих під Іловайськом перевезли до дніпропетровського моргу, а потім поховали на краснопільському цвинтарі як невпізнаного героя. Згодом за результатами ДНК з’ясували, що це Олександр Маламуж, і привезли тіло до Черкас.

На Соборній площі у центрі міста, в якому народився й виріс Олександр, пам’ять про загиблого бійця батальйону «Донбас» вшановували всім миром. Приїхали й бойові побратими. Олександра Маламужа посмертно нагородили відзнакою «За заслуги перед Черкащиною».

— Він дуже хотів, щоб Україна була щасливою, вільною. Він завжди був захисником. Пишаюся братом, патріотом України. Сашко пішов захищати Вітчизну. Інакше жити він просто не міг, — зазначила сестра загиблого Оксана Гречко.

Заступник обласного військового комісара Олег Захарченко під час виступу попросив вибачення у батьків Олександра Маламужа за командирів, які не вберегли їхнього сина.

Як розповів голова облдержадміністрації Юрій Ткаченко, торік у залі Генасамблеї ООН під час виступу Путіна українська делегація розгорнула посічений осколками синьо-жовтий прапор на знак нескореності української нації. Цей прапор знайшли в одному з КамАЗів саме тієї колони, де загинув Олександр.

Поховали мужнього захисника на алеї Слави учасників АТО.

Було йому всього двадцять дев’ять…