Більшість росіян переконана, що засновник Москви — Юрій Долгорукий. Насправді літописи свідчать, що князь лише захопив у свої довгі руки власність боярина Кучки, який уже заснував місто. Красуню-дружину вбитого Юрій зробив своєю наложницею, а його доньку видав заміж за сина Андрія Боголюбського.

Останній, за версією російських науковців, ще у 1155 році «спас від смути» знамениту ікону Владімірскої Богоматері, яку князь насправді викрав із Вишгорода, де її називали Вишгородською. Так святиня Київської Русі опинилась у Володимирі-на-Клязьмі, який Андрій Боголюбський надумав зробити столицею нової могутньої держави.

Жодних об’єктивних підстав для перетворення далекого від торговельних шляхів болотистого краю на центр економічного й культурного життя не було і не могло бути. Тому князь, канонізований Московською церквою у XVIII сторіччі, вирішив знищити конкурента, зрівнявши із землею стародавній Київ. На відміну від батька Юрія Долгорукого, чия марна боротьба за київський престол спровокувала «смуту», від якої синок «урятував» викрадену ним святиню-ікону, Боголюбський уже чітко усвідомив, що стати князем у Києві йому не вдасться.

Однак про ці плани першого князя Московії, як назвав його історик Ключевський, ні сном ні духом не відали кияни. Отож коли навесні 1169 року місто обложили війська Боголюбського та його союзників, уже звиклі до періодичної зміни влади кияни наполягли на припиненні оборони заради порятунку столиці. Як пише про це Іпатіївський літопис, вирішили, що «нам їх не перемогти», а православний князь — не нехрист і не бузувір, щоб від нього оборонятися на смерть.

Розплатою за довірливість до «братів» став погром, якого в історії Києва ще не було: «Два дні грабували все місто, Поділ і Гору, й монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю, і не було помилування нікому нізвідки. Церкви горіли, християн убивали, жінок вели в полон. Взяли безліч багатства, церкви оголили, зірвали в них ікони, і ризи, і дзвони, взяли книги, усе винесли. Половці (союзники Боголюбського. — Авт.) запалили монастир Печерської святої Богородиці, але Бог уберіг його. І були в Києві стогін, і туга, і скорбота невтішна, і сльози безперестанні».

На картині художника Олександра Мельника «Діяння Андрія Боголюбського на Русі» — жорстка правда розорення Києва князем, якого Московська церква канонізувала

Згодом літописці написали, що навіть війська Батия не так жорстоко і несамовито нищили столицю Київської Русі, як «святий» Московської православної церкви Андрій Боголюбський, метою якого був не грабунок, а тотальне руйнування конкурента. На відміну від батька, завойовник Києва відмовився від князювання в ньому, передавши до того головний престол на просторах від Чорного до Балтійського моря молодшому братові Глібу Юрійовичу. Це мало стати демонстрацією того, що центр влади відтепер не у приниженому і розореному місті на берегах Дніпра, а у Володимирі-на-Клязьмі.

Густинський літопис коментує це з усією прямотою і відвертістю: «Отселі впаде княженіє Києвське, а Володимирське в Москві вознеся, оттолі бо Московські князі над Київські начаша владити».

Уся історія Московії ґрунтується не на власному розвитку, а на розоренні сусідніх держав і визиску загарбаних територій. Так повелося від знищення Боголюбським та Іваном Грозним багатства і впливу Києва й Новгорода і триває нині у зведеному до ролі сировинної провінції нафтогазоносному Західному Сибіру й на експропрійованих у чукчів і якутів «російських» землях із покладами золота й алмазів.