«Знову серпень. І знову мене накриває», — каже Роман Зіненко, учасник іловайських подій, якому пощастило вийти з того пекла всупереч обставинам живим і неушкодженим. Він і через п’ять років не перестає дивуватися, чому так сталося з ним, чому вижив, коли на його очах, поряд з ним у боях з окупантами гинули або зазнавали тяжких поранень його друзі-побратими. Він вижив. А мозок ятрить одне й те саме запитання: «Заради чого?» Згодом усвідомлює, що мусить щось зробити заради пам’яті про своїх загиблих друзів.

У страшному 2014 році він, колишній морський піхотинець, за покликом серця і душі, а ще тієї складної суто людської субстанції — совісті в перші дні вторгнення росіян на територію України записався в добровольчий батальйон «Дніпро-1». Із перших днів не очікувано навіть для себе почав писати щоденник, який згодом став книжкою.

У літературі є такий жанр — сповідь. Його яскравий приклад — «Сповідь» Аврелія Августина Блаженного, в якій автор щиро перед ликом всемогутнього Бога розповідає про найпотаємніше й глибинне із власного життя. Неправда тут неприпустима.

Роман Зіненко написав сповідь «Іловайський щоденник», прагнучи бути максимально точним, чесним і неупередженим, об’єктивним. Адже ті, хто, захищаючи рідну країну, пішов в інше буття, не дозволяють йому фальшувати, бути неправдивим, нещирим.

«Отже, це твоя місія! — часто чує він від співрозмовників, вражених прочитаним, коли дивується тому, що вижив у кривавому коридорі під Іловайськом, підступній і жахливій спецоперації, яку влаштували цинічні російські військові. — Це твій хрест, який маєш нести, розповідаючи людям правду про події серпня 2014 року, що вже увійшли в історію як Іловайська трагедія».

Він виконує місію з наполегливістю завзятого, самовідданого дослідника, ретельно і прискіпливо збираючи матеріали, які відтворюють найжахливіші сторінки сучасної української історії.

Чи можна було передбачити ту трагедію, яку деякі особи називають поразкою українських військових, а інші — перемогою українського духу в боротьбі за незалежність? Усі її учасники й досі шукають відповіді на це запитання, бо не можуть змиритися з цинізмом, горем і розпачем, які викликають ті події.

Учасник подій серпня 2014 року Роман Зіненко продовжує писати літопис Іловайської трагедії. Фото надав автор
Учасник подій серпня 2014 року Роман Зіненко продовжує писати літопис Іловайської трагедії. Фото надав автор

Дослідницька робота Романа Зіненка переросла у нову книжку «Війна, якої не було. Хроніка Іловайської трагедії» у двох частинах. У ній учасники іловайських подій, яким пощастило залишитися живими, розповідають про побачене і пережите. А це сотні солдатів і офіцерів — від добровольців до вищого керівництва сектору «Б».

«Коли збирав свідчення, — розповідає Роман Зіненко, — обрав принцип невіруючого Хоми, щоб було менше суб’єктивного, вигадок і перекручень. Усе почуте перевіряв, підшукував документи — фото, відеоматеріали, публікації військових журналістів-розслідувачів. Вивчав звіт тимчасової слідчої комісії Верховної Ради, який був у доступі».

Однак залишається ще багато білих плям, запитань, на які немає офіційних відповідей. Уже стало відомо, що в розпорядженні слідства є поки що засекречених 250 томів справи з розслідування цієї трагічної події.

А суд рано чи пізно відбудеться. І не лише в Україні, а й міжнародний трибунал, який винесе вирок злочинцям, покарає ворогів України, винуватців загибелі її тисяч синів і доньок, що стали на захист суверенітету держави, її територіальної цілісності.

Людмила КОСТРЮКОВА
для «Урядового кур’єра»