«Знову серпень. І знову мене накриває», — каже Роман Зіненко, учасник іловайських подій, якому пощастило вийти з того пекла всупереч обставинам живим і неушкодженим. Він і через п’ять років не перестає дивуватися, чому так сталося з ним, чому вижив, коли на його очах, поряд з ним у боях з окупантами гинули або зазнавали тяжких поранень його друзі-побратими. Він вижив. А мозок ятрить одне й те саме запитання: «Заради чого?» Згодом усвідомлює, що мусить щось зробити заради пам’яті про своїх загиблих друзів.
У страшному 2014 році він, колишній морський піхотинець, за покликом серця і душі, а ще тієї складної суто людської субстанції — совісті в перші дні вторгнення росіян на територію України записався в добровольчий батальйон «Дніпро-1». Із перших днів не очікувано навіть для себе почав писати щоденник, який згодом став книжкою.
У літературі є такий жанр — сповідь. Його яскравий приклад — «Сповідь» Аврелія Августина Блаженного, в якій автор щиро перед ликом всемогутнього Бога розповідає про найпотаємніше й глибинне із власного життя. Неправда тут неприпустима.
Роман Зіненко написав сповідь «Іловайський щоденник», прагнучи бути максимально точним, чесним і неупередженим, об’єктивним. Адже ті, хто, захищаючи рідну країну, пішов в інше буття, не дозволяють йому фальшувати, бути неправдивим, нещирим.
«Отже, це твоя місія! — часто чує він від співрозмовників, вражених прочитаним, коли дивується тому, що вижив у кривавому коридорі під Іловайськом, підступній і жахливій спецоперації, яку влаштували цинічні російські військові. — Це твій хрест, який маєш нести, розповідаючи людям правду про події серпня 2014 року, що вже увійшли в історію як Іловайська трагедія».
Він виконує місію з наполегливістю завзятого, самовідданого дослідника, ретельно і прискіпливо збираючи матеріали, які відтворюють найжахливіші сторінки сучасної української історії.
Чи можна було передбачити ту трагедію, яку деякі особи називають поразкою українських військових, а інші — перемогою українського духу в боротьбі за незалежність? Усі її учасники й досі шукають відповіді на це запитання, бо не можуть змиритися з цинізмом, горем і розпачем, які викликають ті події.
Дослідницька робота Романа Зіненка переросла у нову книжку «Війна, якої не було. Хроніка Іловайської трагедії» у двох частинах. У ній учасники іловайських подій, яким пощастило залишитися живими, розповідають про побачене і пережите. А це сотні солдатів і офіцерів — від добровольців до вищого керівництва сектору «Б».
«Коли збирав свідчення, — розповідає Роман Зіненко, — обрав принцип невіруючого Хоми, щоб було менше суб’єктивного, вигадок і перекручень. Усе почуте перевіряв, підшукував документи — фото, відеоматеріали, публікації військових журналістів-розслідувачів. Вивчав звіт тимчасової слідчої комісії Верховної Ради, який був у доступі».
Однак залишається ще багато білих плям, запитань, на які немає офіційних відповідей. Уже стало відомо, що в розпорядженні слідства є поки що засекречених 250 томів справи з розслідування цієї трагічної події.
А суд рано чи пізно відбудеться. І не лише в Україні, а й міжнародний трибунал, який винесе вирок злочинцям, покарає ворогів України, винуватців загибелі її тисяч синів і доньок, що стали на захист суверенітету держави, її територіальної цілісності.
Людмила КОСТРЮКОВА
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+