Не буде перебільшенням сказати, що створення Михайлом Грушевським «Історії Руси-України» стало продовженням подвижницької праці Володимира Антоновича, наукові роботи якого вперше довели на рівні фактів, а не емоцій окремішність українців від московитів-росіян. Замість, у кращому разі, «южної вєтві» єдиного «велікоруского» народу чи навіть «іспорчєнного польскім вліянієм» населення «Юго-Западного края», якими в уяві великодержавних шовіністів були українці, нарешті постав самодостатній народ із власною історією і відмінним від сусідів менталітетом.
Зроблений Володимиром Антоновичем висновок, що прерогативою для українців є громадянська рівність і торжество правди, для росіян — авторитет сили, а для поляків — шляхетство й аристократизм, із часом лише додає актуальності. На відміну від Московщини, де з готовністю і навіть радістю коряться дедалі новим царям, вождям і кремлівським паханам, відповіддю українців на насилля вже у нашій новітній історії стали аж два Майдани.
Найцікавіше, що за етнічним походження Володимир Антонович поляк. До речі, так само, як більшість очоленої ним київської «Громади», членів якої одноплемінники зневажливо прозвали «хлопоманами» — любителями українських хлопів-селян.
У добу молодості Володимира Антоновича чужинська мова, так само, як за недавніх радянських часів, безроздільно панувала на вулицях Києва та інших великих українських міст. Єдина відмінність у тому, що у ХІХ ст. вона була польською, а у ХХ ст. її змінив «общєпонятний язик».
Отож неабиякої мужності потребував принциповий відхід від нібито обов’язкових для так званої еліти норм, який, на відміну від радянських дисидентів, у часи Антоновича потребував ще й національного розриву з польською нацменшиною в Україні. Громадівців-хлопоманів звинуватили у зраді та переході на бік українців, що, мовляв, неприпустимо для справжніх шляхтичів.
Відповідь, яку дав тоді Володимир Антонович, варта цитування, а його порада зайдам, які присвоїли право панувати на чужій землі, актуальна для всіх прийшлих колоністів незалежно від їхньої національності:
«Я народився в Україні шляхтичем, але зважив усі стремління суспільності, серед якої поставила мене доля, і побачив, що її становище безвихідне, якщо вона не відмовиться від свого виключного погляду, від своїх претензій на край та на його народність. Поляки, які живуть в Україні, мають перед судом власного сумління тільки два виходи:
або полюбити народ, серед якого вони живуть, перейнятись його інтересами і невсипущою працею і любов’ю в міру сил спокутувати все зло, яке вони заподіяли народові, котрий вигодував багато поколінь вельможних зайд-колоністів і якому оті зайди платили презирством, лайкою, зневагою до його релігії, звичаїв, гідності;
або, коли на це не стане моральної сили, переселитися в польську землю, заселену польським людом, задля того, щоб нарешті визволитися перед собою від сумного докору в тому, що, мовляв, і я такий же зайда-колоніст».
Ці слова видатного українського історика і патріота — найкращих рецепт від рецидивів великодержавного шовінізму, бо, на відміну від толерантних і миролюбних за натурою українців, не мазепинці, петлюрівці чи бандерівці проливали ворожу кров на московській, польській чи угорській землі, а чужинські зайди нищили нас у нашому краї.
Ми в Google+