Класик російської літератури Нобелівський лауреат Олександр Солженіцин — українець по матері, що типово для культури Росії, де Чехов називав себе малоросом, Лермонтов вільно володів українською, а Микола Некрасов був родом із Вінниччини.

Майбутній автор «Архіпелагу ГУЛАГу» ще капітаном-фронтовиком залишив у порушеній проти нього кримінальній справі унікальні свідчення: «Брехливо стверджував, що країна не була готова до війни 1941 року… Брехливо стверджував, що в СРСР нема свободи слова і друку та її не буде і по завершенні війни… Брехливо стверджував, що в основі керівництва нашою державою — феодальні методи управління».

Так Солженіцин задокументував свої звинувачення сталінському тоталітарному режиму, естафету якого нині прийняв Путін. «Насильству нічим прикритись, як брехнею, а брехні нічим утриматись, окрім насильства», — у цих словах Нобелівського лауреата суть внутрішньої, а нині вже й зовнішньої політики великої лише за територією й убогої за рівнем розвитку економіки Росії, вожді якої чомусь увірували у всемогутність симбіозу брехні й насильства.

Однак відоме прислів’я стверджує: скільки мотуз не плети, а кінець йому буде. У цьому вже пересвідчилися вожді Третього рейху й підручні Сталіна на чолі з Берією. Аналогічного фіналу не уникнути путлерівським посіпакам.