Легендарний Кримський похід Запорізького корпусу армії УНР, коли у квітні 1918 року українські вояки звільнили півострів від більшовицьких банд, на віки прославив очільника цього сміливого рейду. Однак доля полковника Петра Болбочана — не тріумфальна дорога талановитого воєначальника, а хресний шлях втрачених не з його вини можливостей.
Підполковник царської армії і кавалер чотирьох бойових орденів ще у листопаді 1917 року з власної ініціативи розпочав формування 1-го Українського республіканського пішого полку, до якого присланий із Києва емісар Центральної Ради категорично заборонив брати старшин-українців, що не володіють українською мовою. Цим скористалися більшовики, під впливом яких були солдатські комітети дислокованих у Проскурові (нині Хмельницькому) військ. Український полк, у якому фактично не було офіцерів, роззброїли, а найбільш впертих патріотів розстріляли гарматним вогнем у казармах, де вояки спробували організувати оборону.
Болбочан дивом уцілів і зумів дістатися Києва незадовго до його захоплення червоногвардійськими бандами. Чудово усвідомлюючи, що студенти і гімназисти, які згодом склали голови під Крутами, нездатні на рівних протистояти досвідченим фронтовикам, підполковник запропонував створити офіцерський загін, однак відповіддю стала категорична заборона.
Винниченко, який був одним з очільників Центральної Ради, свято вірив, що «не своєї армії нам треба, а знищення всяких постійних армій». Його колеги теж панічно боялися заколоту колишніх царських офіцерів, не усвідомлюючи, що інших в Україні просто немає, а навіть наймужніші вояки-патріоти мало чого варті без досвідчених професіоналів-командирів.
Створений Болбочаном спочатку із гімназистів і студентів Республіканський курінь врешті-решт став ядром легендарного Запорізького корпусу, що прославився Кримським походом. За часів правління гетьмана Скоропадського, політика якого спровокувала масштабне всеукраїнське повстання, колишній царський полковник не зрадив Україну. Його «запорожці», нарівні із Січовими стрільцями Коновальця, стали єдиними надійними збройними формуваннями армії УНР, що успішно воювали проти більшовиків.
Як засвідчив згодом поручник Євген Маланюк, кожен український патріот усвідомлював, що повстання проти гетьмана «приведе в Україну більшовиків і, в той же час, вже не ставало сил терпіти далі щоденні образи, щоденне обпльовування всього святого для українця на своїй рідній землі». Натомість ленінські емісари, прагнучи зміни влади в Україні, навіть пообіцяли майбутньому голові Директорії Винниченку своє невтручання в українські справи. Отож, коли Запорізький корпус Болбочана знемагав у нерівних боях проти регулярних частин російської Червоної армії, яка розпочала вторгнення в Україну, із Києва переконували, що це всього-на-всього банди місцевих більшовиків, бо Росія твердо гарантувала свій нейтралітет.
Замість вкрай потрібних підкріплень на фронт відправляли чергових «революційних маніяків», як називав їх Болбочан, які вимагали «під тризуби на формі начепити червону стрічку» та не перешкоджати «демократичним процесам» — фактичній деморалізації військ і населення чи то ще соціалістичними, чи то вже більшовицькими агітаторами. Не дивно, що «ліві» члени Директорії вважали командуючого Лівобережним фронтом «реакціонером».
Жорстке наведення дисципліни у військах та загонах місцевих отаманів і отаманчиків, більшість з яких Болбочан вважав «хатніми ворогами», породили підозри у Петлюри, що в нього є конкурент, який може претендувати на владу. Тим паче, що командуючий фронтом не лише сміливо критикував недолугі вказівки вищих штабів, які змушений був виконувати, а й доводив Головному отаману згубність політики на впертий пошук компромісу із російськими більшовиками та неприйняття ним цілком можливого союзу з іншими антибільшовицькими силами.
Вперше Болбочана за нічим не підтверджену «зраду» арештував командир створених Петлюрою гайдамаків Омелян Волох, який згодом організував антипетлюрівський заколот, викрав державну скарбницю і втік із нею до більшовиків. Натомість без вини винуватого полковника надовго відлучили від армії та зрештою розстріляли за явно несправедливим вироком, який мав право і можливість скасувати Петлюра, але не зробив цього, поставивши особисті інтереси вище за державні.
Ми в Google+