Тетяна Іващенко — одна з небагатьох українських драматургів, які можуть похвалитися широкою географією постановок своїх творів. Одна з перших її п’єс «Таїна буття», написана понад 15 років тому, має чудову сценічну біографію. Лише в цьому театральному сезоні здійснено дві постановки. Зокрема — у Львівському Першому українському театрі для дітей та юнацтва.

Скептики скажуть: хіба можна на сцені відтворити світ Франка? Їм порадимо відвідати виставу в постановці Володимира Борисюка.

У ній юна Ольга Хоружинська (актриса Оксана Блащук) розповідатиме про першу зустріч з Іваном Франком, її очі світитимуться щастям, а пластика видаватиме тривогу. Нерозквітла історія любові звучатиме тугою лемківської пісні «Ой верше, мій верше», інтригуватиме й нестерпно болітиме, наче не Франкове і Ольжине життя покладено на поталу, а — кожного з нас. Де ця вершина, на якій — рай земний?! На це запитання неможливо знайти відповідь, тим більше у виставі, яку поставили за шаленими темпами сучасного буття. Це — радше ескіз до стосунків, ніж психологічне проживання дійсності.

Вистава, створена Володимиром Борисюком, еклектична, як і наш час. Сценографія настільки багатовимірна і функціональна, що в ній знайшлося місце і для київських площ, і львівських вулиць, бойківських вершин, родинного гнізда і… борделю. Музичне оформлення поєднало в собі українську народну, класичну музику, шансон і навіть шлягер Юрка Юрченка часів «Території А». В таку еклектику легко вписалися і драматургічний етюд Івана Франка «Чи вдуріла?», й безкінечні пластичні етюди, які, з одного боку, заворожували глядачів, а з другого — відволікали від таїни буття двох: Івана Франка і жінку, яка вірила в можливість родинного щастя.

Ще ніколи не доводилося бачити такого юного Франка. Роман Кривдик навіть зовні схожий на Франка. Щось і внутрішньо єднає його з великим поетом. Тим часом шалений ритм вистави не дає актору, як і його колегам, психологічно вибудувати роль. А так хочеться відчути трепет людської душі, щоб защеміло серце. Воно стиснеться, коли за щастя боротиметься юна Повія (Наталка Мазур) Франкового драматургічного етюду «Чи вдуріла?» Здається, що вона відкохала за всіх жінок та поклала своє життя на плаху болю... Ніби викарбуваний з каменю Юліан (Василь Когут) — міць і вселенська байдужість в одній особі, привабливість, яка знищує любов…

Далі потрібно було ставити крапку, але круговерть життя, як і круговерть танку, триває у виставі далі, не додаючи чогось істотного до історії людського болю. Без епітафії кружлятимуть у вальсі Ольга Рошкевич (Христина Сапа), Целіна (Ірина Кухарська), Юліан (Василь Когут), Іван (Роман Кривдик), наче життя — це вальс, легкий і швидкоплинний, а таїна буття залишиться таїною.

Пластичне рішення вистави — заслуга Ольги Семьошкиної, танку — Людмили Пернопесової. Саме ці мисткині вплинули на дух вистави, додаючи їй візуальної виразності, в якій, на жаль, загубилося франкове слово і екзистенційні одкровення драматурга Тетяни Іващенко.

З другого боку, якщо врахувати, що молоде покоління сприймає світ радше візуально, аніж через слово, то можна сказати, що в режисерському вирішенні є певний сенс. Та чомусь не залишає відчуття, що обкрадено і глядача, і акторів, бо не так часто їм дістаються такі глибинні ролі, щоб робити з них лише замальовки. Тішитимемо себе надією, що ця вистава стане поштовхом для пізнання світу Івана Франка. Можливо, когось вона змусить відкрити для себе його твори, а когось приведе до музею, який заховався у затишку Стрийського парку, щоб відчути, як це — Любити.