НЕЗВИЧНО. Завліти пишуть книжки зрідка. Українські — взагалі не практикують такого виду спілкування з глядачем-читачем. Ситуацію змінив Валерій Гайдабура, завліт із 30-річним досвідом роботи, а нині — заступник генерального директора з творчих питань Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка. Його оповідь «А що тато робить в театрі?», видана редакцією журналу «Антиквар», відкрила завісу, яка ненавмисне, проте тривалий час утаємничувала професію «завідувач літературної частини театру». Фінансове забезпечення видання взяла на себе дирекція Запорізького академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. В. Магара, де Валерій Гайдабура в 1962—1993 роках працював завлітом.

Рецензії досвідченого мистецтвознавця на вистави «щорсівців» тих літ (він об’єднав їх у розділі «Сьогодні це зветься пабліситі») просякнуті душевною мудрістю, теплотою і неабиякою повагою до акторів (Єлизавета Хуторна, Тамара Вольська, Анастасія Морозова, Володимир Магар, Ігор Просяниченко, Володимир Шинкарук), режисерів (Віталій Денисенко, Володимир Грипич), художників (В. Геращенко). Немов потужний прожектор, ці статті (загалом майже п’ятдесят) окреслюють образ запорізького театру радянської епохи. Тоді в репертуарі були «Щорс», «Безсмертя» за О. Довженком, «Циганка Аза» М. Старицького, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, «Кассандра» Лесі Українки, «Сталевари» Г. Бокарєва.

«Завліти в більшості своїй є своєрідними духовними спонсорами акторів і для розмов з ними не шкодують часу». Цей коментар В. Гайдабури хочеться продовжити: бо знають, як багато важить слово. Мабуть, тому роботу «А що тато робить в театрі?» автор і присвятив Григорієві Антоненку, народному артистові України, корифею запорізької сцени, «людині рідкісної душевності та лицедієві милістю Божою».

Треба віддати належне майстерності В. Гайдабури писати з іронією, доброзичливо, його вмінню не обтяжувати читача професійною термінологією, а також — хистові дослідника. Згадуючи про непоодинокі (за радянських часів) закиди в бік запорізького театру, мовляв, «імені людини у військовій формі», він ілюструє особистість Микола Щорса: «Військова справа зовсім не була ідеалом життя Щорса, віддатися їй його змусили обставини. Він навчався в духовному училищі, вивчав медицину. За світовідчуттям був гуманітарієм, людиною чеховського духовного складу, обдарованим художньо — добре співав, грав на музичних інструментах, любив літературу і, до речі, надзвичайно — театр». Окрім того, подає історичну «метрику» народження театру (м. Житомир, 1934) і водночас оповідає про роботу в Запоріжжі стаціонарного театру ім. М. Заньковецької.

Важливою є історична розвідка театральної діяльності в окупованому Запоріжжі: в ті роки трупа під орудою Миколи Макаренка змушена була створювати вистави нарізно — для німців, для городян. Напередодні визволення міста М. Макаренко здійснив постановку комедії В. Шекспіра «Сон літньої ночі». Представник так званого Берлінського штабу праці після перегляду прирівняв виставу до робіт видатного німецького режисера Макса Рейнгарда і заявив, що має намір зняти її на кіноплівку.

Світлини, зібрані Валерієм Михайловичем, унікальні. Наприклад, знімок 1906 року, на якому Марія Заньковецька в Ніжині з учасниками аматорського драмгуртка (серед них і Єлизавета Хуторна).

Валерієві Гайдабурі вдалося вийти за межі завлітської посади і трансформувати «професію-фантом» (так у вступі до книжки він охрестив завлітські хліби) в реальне театрознавче дослідження.

Стівен Кінг, який на початку 2000-х поділився досвідом у трактаті «Як писати книжки. Мемуари про ремесло», за епіграф використав слова Мігеля де Сервантеса: «Чесність — найліпша політика». Вони суголосні з роботою В. Гайдабури «А що тато робить в театрі?»