В одному з найсвіжіших творів «Час секонд хенд» Світлана Алексієвич вустами героя  розповідає про те, як інтелігенти-сучасники розпродують свої бібліотеки. Публіка, звісно, збідніла. Однак книжки виносять із дому не через це, не лише заради грошей — книжки розчарували. Розчарували повністю. Стало навіть нетактовно  запитувати: «Що ти зараз читаєш?»  У житті занадто багато змінилося, а в книжках про це жодного слова.  Російські романи не вчать, як досягти успіху в житті. Як стати багатим. Обломов лежить на дивані, а Чеховські герої весь час п’ють чай і скаржаться на життя.

Добре, що  попри такі настрої цілого покоління, Світлана Алексієвич актуальна  і читається й сьогодні.  Її називають блискучим майстром художньо-документальної прози. Вона однією з перших винесла бруд із героїчної ізби,  заявивши: «У війни не жіноче обличчя». Книжки Алексієвич викликали критику радянського режиму, письменницю звинувачували зокрема в пацифізмі, натуралізмі, розвінчуванні героїчного образу радянської жінки.

Світлана Алексієвич: «Я досліджую ідею, яка залила країну кров’ю». Фото з сайту sputnik.by

Лауреатом Нобелівської премії з літератури майстер слова стала не з першої спроби. Авторка досліджень «У війни не жіноче обличчя», «Цинкові хлопчики» і «Чорнобильська молитва»  до  фаворитів  нобелівських перегонів з літератури потрапила 2013-го, коли вийшла її книжка «Час секонд хенд», за яку, до речі, цього року вона  вже  отримала премію імені Капусцінського у Польщі. Крім цього, письменниці, яка  перебуває в опозиції до владного режиму Олександра Лукашенка, присудили Премію миру німецьких книготорговців.

Нині Світлана Олександрівна Алексієвич живе і працює за межами Білорусі — здебільшого в Італії, Швеції, Німеччині. А народилася  вона 31 травня 1948 року в нашому Станіславові  (нині — Івано-Франківськ). Її мама-українка та батько-білорус  згодом переїхали до Білорусі.  Там розпочався журналістський і письменницький шлях  майбутнього Нобелівського лауреата. Та вільна Україна має не менше  право гордитися землячкою. 

Ганна РОМАШКО
для «Урядового кур’єра»