165 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВОЛОДИМИРА КОРОЛЕНКА
Фізіологічна чесність — такий діагноз могли б встановити уродженцеві Житомира Володимирові Короленку сучасні психіатри. Його батько, нащадок миргородського козацького полковника Івана Короля, теж мав цю унікальну для сучасних політиків і можновладців особливість, тож повітовий суддя не залишив осиротілим дітям ні грошей, ні інших багатств.
Після смерті глави родини юному Володимирові через дорожнечу життя у столиці довелося покинути навчання в Петербурзькому технологічному інституті й перевестися до Московської землеробської академії. Однак здобути вищу освіту майбутньому видатному письменникові й почесному членові Імператорської академії наук з розряду словесності не судилося.
Як і Павла Чубинського, автора тексту гімну України, Володимира Короленка запідозрили в революційній діяльності й без будь-яких доказів провини і судового розгляду відправили у заслання в один з хуторів В’ятської губернії. Змушений заробляти на життя чоботарством, поселенець без дозволу стражника періодично навідувався до сусіднього великого села по матеріали для роботи, що розцінили як спробу втечі.
Тож «1880 року лютого 21 арештант дворянин Володимир Короленко з речами і грошима п’ятьма копійками» опинився в тюрмі, згодом його відправили етапом до Східного Сибіру. Подолавши разом з каторжанами сотні верст, 27-річний в’язень по прибутті на місце дізнався, що після розгляду апеляції сибірське заслання замінено «водворєнієм на житєльство» у Пермі, яка була на той час губернським містом.
Здавалось би, варто дякувати долі, яка нарешті змилостивилася над без вини винуватим. Натомість впертий Короленко, який працював діловодом на залізниці, після зміни царя на російському престолі відмовився присягнути на вірність новому самодержцеві. Карою за брак суто формального підпису під текстом присяги, якого не погребували поставити навіть «полум’яні революціонери», стало заслання до Якутського краю.
У цьому, на погляд прагматиків, нерозсудливому вчинку — суть характеру Володимира Короленка, якому лише через чотири роки життя на краю світу дозволили повернутися до європейської частини Російської імперії, визначивши місцем поселення Нижній Новгород. Саме тут, далеко від столичних міст, розквітнув талант журналіста, публіциста і письменника, якого заслужено називали совістю Росії.
Викривальні статті В. Короленка змусили владу відреагувати на старанно замовчуваний голод, що у 1892 році лютував майже у двох десятках російських губерній. Завдяки втручанню безкорисливого українця провалилася расистська спроба великодержавних шовіністів звинуватити удмуртів у принесенні людських жертв.
Згодом з’ясувалося, що це ганебне судилище було лише генеральною репетицією процесу Бейліса, організованого російськими чорносотенцями у Києві. Великою мірою завдяки Володимирові Короленку антисемітський шабаш зазнав фіаско.
Не менші заслуги нашого земляка у викритті не вигідної для влади правди про погром євреїв у Кишиневі, спровокований якщо не за прямої участі, то за красномовного мовчання московських церковників, які за прикладом біблійного Пилата умили руки. Та якщо 1903 року щонайменше півсотні кишиневців юдейської віри вбили чорносотенці-погромники, то через два роки у Великих Сорочинцях на рідній Короленкові Полтавщині ненабагато менше його земляків-українців загинули від рук російських солдатів-карателів, злочин яких затаврував мужній публіцист.
Після приходу до влади більшовиків гуманіст-письменник, якого розлючений Ленін обізвав «міщанином у полоні буржуазних забобонів», так само безстрашно і сміливо говорив про звірства чекістів і рятував петроградських дітей від голодної смерті. Уже не молодий письменник зумів організувати земляків і забезпечив лише на Полтавщині опіку над 10 тисячами хлопчиків і дівчаток, вивезеними з покинутого Раднаркомом голодного Петрограда. Це був воістину біблійний подвиг українців, які в умовах тотальної розрухи, постійних змін влад і більшовицького терору об’єдналися заради порятунку чужих дітей.
Нині у Росії, яка офіційно проголосила себе правонаступницею радянської імперії, воліють не згадувати, як у 1932—1933 роках віддячили Україні за її доброту, щирість і християнське милосердя. Не дивно, що в наших сусідів гуманіст Короленко нині — напівзабутий класик, чия совість чужа для великодержавних шовіністів.
Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА («Урядовий кур’єр»).
Ілюстрації надав автор
Ми в Google+