ПОГЛЯД. Уже поганим правилом для вітчизняних політиків стало пояснювати всі негаразди у державі її молодістю. Однак згадаймо, що СРСР вступив у криваву війну з гітлерівською Німеччиною на 24-му році свого існування, а УРСР, за одностайними оцінками експертів, на момент розвалу радянської імперії мала найкращі після Російської Федерації стартові умови серед союзних республік.
Натомість «маємо те, що маємо», як образно висловився один з уже колишніх керманичів держави. Винуватять у цьому «не таких» українців, яких за працьовитість і порядність шанують навіть далеко за межами України, а не тих, кого вже третій десяток років утримують власним коштом платники податків, сподіваючись на адекватну віддачу від доморощеної еліти, яка майже весь цей час сліпо йшла у фарватері політики великої лише за розміром Росії.
Згубність цього курсу ще майже 100 років тому першим усвідомив не історик Грушевський чи літератор-соціаліст Винниченко, а начебто затятий більшовик Микола Хвильовий, який у період національно-визвольних змагань українців воював на боці червоних. Однак саме він, на відміну від діячів Центральної Ради і керівників «українізації» в УСРР, осліплених вірою у «класову солідарність» українських і російських пролетарів, зумів задовго до становлення сталінської диктатури розгледіти, як «комуністична партія потихесеньку та полегесеньку перетворюється на звичайного собі «собірателя землі руської».
Натомість навіть трагічний досвід Голодомору, великого терору 1937-го і нещадного винищення українців сталіністами у роки Другої світової війни чомусь не допоміг політикам уже незалежної України визначитися з допустимістю існування компартії та радянської ідеології, через що на третьому десятиріччі незалежності маємо п’яту колону путінського режиму в нашій країні. Наші «губернатори» і «мери», поєднуючи європейську орієнтацію на словах з великоруським святкуванням «масляніц», проведенням фестивалів «Грай, гармонь» та занесенням до Книги рекордів Гіннесса найбільших в Україні самоварів і тульських пряників на днях рідних міст, робили все, щоб українці залишались у душі малоросами.
Навіть нині, хоч як це прикро, не втратило актуальності застереження Хвильового, що «без російського диригента наш культурник не мислить себе. Він здатний тільки мавпувати. Він ніяк не може втямити, що нація тільки тоді може культурно виявити себе, коли найде їй одній властивий шлях розвитку».
Єдину можливість цього Микола Хвильовий бачив у принциповій відмові від наслідування «старшого брата» і сформулював це у гаслі «Геть від Москви!»
Ішлося не лише про культуру, бо саме письменник мав сміливість нагадати ще нібито колегам-більшовикам, що УСРР — юридично незалежна держава, яка нарівні з Росією підписала союзний договір про створення СРСР, не відмовившись від самостійності, зокрема економічної.
Реакція Сталіна не забарилася. У листі від 26 квітня 1926 року «тов. Кагановичу та іншим членам політбюро ЦК КП(б)У» на той час ще не всевладний генсек партії дорікнув: «У той час як західноєвропейські пролетарі та їхні комуністичні партії повні симпатій до Москви, Хвильовий не має сказати на користь Москви нічого іншого, крім як закликати українських діячів тікати від Москви «якнайшвидше».
«Повні» промосковських симпатій «корисні ідіоти», як називав прихильних до більшовиків західноєвропейців Ленін, невдовзі опинилися під владою вирощеного не без співучасті Сталіна гітлерівського режиму, а українці, які не повірили Хвильовому, зазнали не баченого у світовій історії геноциду голодом, терором, війною. Натомість письменник до кінця обстоював свої переконання, навіть гучним самогубством у травні трагічного 1933 року зумівши виявити протест.
Однак чи всі українці навіть нині почули його заклик йти геть від Москви та застереження про небезпеку «російського (не лише за етнічним походженням. — Авт.) міщанина, якому в печінках сидить українізація, який мріє про «вольний город Одесу», який зі «скрежетом зубовним» вивчає цей «собачий язик», який кричить у Москву: «Гвалт! Рятуйте!»?
На жаль, ні, бо в нас публічні заперечення очевидної всьому світу війни Росії проти України і навіть заклики «Путін, пріді!» досі залишаються безкарними для «дядьків отечества чужого» з українськими паспортами.
Ми в Google+