У бельгійських Арденнах є покинута будівля, яку знають дослідники паранормальних явищ з усього світу.
Відвідування місць, які мають недобру славу проклятих, стало останнім часом улюбленим заняттям серед туристів. Адже одна річ — піти у відомий музей і зовсім інша — розповідати знайомим про таємничі місця, про які рідко пишуть у путівниках. Таких місць вистачає у всьому світі: руїни замків, старі будинки, давні цвинтарі, покинуті села і навіть цілі міста.
До Бельгії любителі паранормальних явищ їдуть зокрема й для того, щоб побувати у санаторії Sanatorium du Вasil, який розташовано неподалік селища Боргумон у горах Арденни на висоті близько 500 метрів. З 2013 року ця старовинна будівля стоїть пусткою, залишена на поталу гірським вітрам і вандалам. Та попри те, що непрохані гості розтрощили в ній усе, що можна було, старий санаторій і досі вражає архітектурою і мовчазною величчю.
У ХІХ сторіччі туберкульоз вважався смертельною хворобою, яку майже неможливо було вилікувати. Із 1855 року в Європі з’явилося безліч санаторіїв, де хворі фактично доживали останні дні. Ініціатива збудувати Sanatorium du Вasil з’явилася у 1899-му й належала директорові бактеріологічної лабораторії Льєзького університету Ернестові Малвозу.
У 1903 році санаторій прийняв першого пацієнта. За тих часів чисте гірське повітря і спокій вважали найкращими ліками від туберкульозу, а місце розташування Sanatorium du Вasil ідеально забезпечувало хворих і тим, і тим. Будівля вражала: завдовжки півтори сотні метрів, стояла на галявині посеред лісу й була повернута на південь. Її увігнута форма збільшувала поглинання тепла, повітря і світла, які були необхідні хворим.
У 1950—1960 роках санаторій перестав існувати і його перепрофілювали у психіатричну лікарню. З 2010-го по 2013-й тут працював центр для біженців. Проте потім будівлю, утримання якої обходилося надзвичайно дорого, закрили й виставили на продаж за 3 мільйони євро.
Із якихось причин власники не законсервували її належно і не поставили охорону, тому старий санаторій, який вважається пам’яткою архітектури, став об’єктом прощі любителів містики і пригод.
Санаторій має славу місця, де ночами гуляють привиди померлих від туберкульозу пацієнтів і чуються крики і стогони психічнохворих. Кілька разів у бельгійській пресі з’являлися повідомлення, що Sanatorium du Вasil уподобали місцеві окультисти для проведення магічних ритуалів.
Відвідати це загадкове місце нас умовив молодший син, який побачив про нього відео улюбленого блогера. Спочатку ми віднікувалися, наводячи десяток вагомих причин: стара будівля, може, там небезпечно; а раптом там охорона; як ми його знайдемо в горах. Проте зрештою погодилися.
Дорога до Боргумона виявилася надзвичайно мальовничою, проте доволі розбитою. Вона тягнулася вгору біля стрімких урвищ, гірських струмків і столітніх сосон. За підказкою GPS ми звернули на ледь помітну стару потріскану асфальтовану дорогу, яка, здавалося, вела прямісінько у непролазні лісові хащі. Чоловік уже навіть збирався розвертатися, бо хтозна, куди ведуть закинуті стежки, проте раптом просто серед лісу на галявині перед нами постала велика будівля з рожевуватого пісковику з фахверковими вікнами і вежею. Коли ми вийшли з машини й підійшли ближче, то побачили, що всі вікна в будинку розбиті, під ними валяються уламки меблів, а стіни всередині будівлі розмальовано графіті.
Надворі вже почало сутеніти. Мовчазний ліс, заросла галявина й покалічена старовинна будівля, з розчахнутих дверей якої тягнуло холодом, і справді справляли моторошне враження, як у романах Стівена Кінга. Чоловік із сином захотіли роздивитися санаторій ізсередини. А я вирішила почекати їх надворі. «Не баріться!» — гукнула їм услід, почувши, як десь угорі гримнули двері. «Це протяг», — заспокоїв мене чоловік, і вони із сином зайшли до будинку. Під їхніми ногами захрускотіло розбите скло.
Я провела надворі, мабуть, десять найнезатишніших у житті хвилин. Щось змушувало весь час озиратися, кілька разів здалося, що в порожніх віконницях майнуло щось біле, а особливо непокоїла повна непорушність цього місця. Здавалося, навіть повітря застигло, як прозоре желе. Ось нарешті з’явилися хлопці. Розповіли, що бачили розтрощені кімнати, кухню, купальну залу з ваннами, а ось привидів не зустріли.
«Щоправда, хотіли зайти у вежу, але там уже темно», — сказав син. «От і добре, що не пішли», — зраділа я й потягла їх до машини.
«Дивне місце, — замислено сказав чоловік, коли ми рушили. — Складно пояснити, але там справді є щось особливе».
Мої ж думки крутилися довкола того, наскільки мало знає людина і наскільки безсилі її знання перед тим, чому важко знайти матеріалістичне пояснення.
Ми в Google+