Видатний український поет Євген Плужник народився у слободі Кантемирівка (нині райцентр Воронезької області) Богучарського повіту в сім’ї дрібного купця, який переїхав сюди з Полтавщини. Однак мало хто знає, що за переписом населення 1926 року, найчеснішим і найоб’єктивнішим у радянській історії, 84,1% жителів Богучарського повіту — українці. Отож це етнічна територія України, яку за правом сильного загарбала Росія, а Євген Плужник — наш одноплемінник.

Євген Плужник не був антирадянщиком, але його «Торгуємо усім, чим тільки можна, — словами, дровами, життям» на тлі тотального славослів’я владі звучало викликом

Не дивно, що невдовзі рідним містом хлопця став Київ, де він спочатку навчався у ветеринарно-зоотехнічному інституті, а згодом перейшов до музично-драматичного. Викладачі пророкували йому велике театральне майбутнє, однак хворий на туберкульоз Плужник усвідомлював, що величезні сценічні навантаження стануть фатальними для нього.

Тож він навіть не завершив навчання, покинувши стіни інституту, в яких, однак, здобув потрібні йому для написання драм театральні знання та одружився з однокурсницею Галиною Коваленко. Вона не лише стала його музою на все недовге життя, а й фактично зробила поезію Плужника знаною.

Невеликі вірші початківця ще з 1923 року з’являлися на сторінках газет Києва, який тоді ще не був столицею УСРР, але їх автор вважав, що через брак майстерності ще не може претендувати на видання поетичної збірки. Отож Галина Коваленко крадькома показала твори чоловіка літераторові Юрієві Меженку, вердикт якого відкрив дорогу молодому таланту: «Ви принесли вірші такого поета, якого ми будемо довго чекати. І дай нам Бог, щоб дочекалися».

Поезії Плужника ввійшли до альманаху «За 25 літ», який підготував Максим Рильський із творів найкращих українських письменників першої чверті ХХ століття. Вірші «поетичного генія», як називали ще вчорашнього початківця, стали зразком для наслідування.

Дві збірки поезій «Дні» і «Рання осінь», роман «Недуга», кілька п’єс засвідчили, що успіх перших віршів — не випадковість. Однак уже підготовлену прем’єру в театрі ім. І. Франка драми «Болото» заборонили, як і внесену Лесем Курбасом у план роботи «Березоля» трагікомедію «Змова у Києві». У часи, коли Тичина розродився сумнозвісним панегіриком «Партія веде!», Плужникове «за хліб черствий ошукані раби» мало вигляд виклику всесильній тоталітарній системі.

Уже наступного дня після вбивства 1 грудня 1934 року в Ленінграді Сергія Кірова, що започаткувало чергову хвилю терору в усій країні, уповноважена НКВС Гольдман підписала постанову, якою Плужника звинуватили у «тероризмі». Справу арештанта вів слідчий Хаєт, за матеріалами якого хворого на туберкульоз поета засудили на 10 років таборів.

31 січня 1936 року Євген Плужник помер у тюремному лазареті на Соловках, 2 лютого його поховали на табірному цвинтарі, який нині зрівняний із землею. 4 серпня 1956 року замордованого поета посмертно реабілітували «за відсутністю складу злочину». За рік по цьому його ката Мойше Хаєта, який успішно пережив усі «чистки» і помер власною смертю, з помпою поховали на почесному місці Байкового цвинтаря в Києві як «полум’яного чекіста».

Пам’ятати про це потрібно не заради помсти, а задля запобігання повторенню злочинів, бо вже в наші дні всепрощенство після Помаранчевої революції повернуло до влади фальсифікаторів виборів на чолі з Януковичем та призвело до кривавої бійні й війни.