Після виходу на екрани українського кінофільму «Тойхтопройшовкрізьвогонь» уже немає потреби пояснювати, хто такий Герой Радянського Союзу капітан Іван Даценко. Проте в Росії не стихає шквал заяв про нібито черговий «бандерівський міф», якого насправді ніколи «нє било і бить нє магло».

На відміну від розтиражованого завдяки фільму прізвиська «Тойхтопройшовкрізьвогонь», точніший переклад нового імені Івана Даценка — «Пронизливий вогонь»

Офіційно екіпаж бомбардувальника, пілотованого Даценком, загинув 19 квітня 1944 року під час нальоту на залізничну станцію окупованого німцями Львова. Однополчани героя засвідчили, що літак вибухнув у повітрі й ніхто з парашутом не вистрибнув. Отож, мовляв, розповідь танцівника Махмуда Есамбаєва, якого під час відвідин 1967 року племені ірокезів у Канаді вождь індіанців привітав словами «Здоровенькі були!», — чистісінька вигадка, вперше оприлюднена аж на початку1990-х, коли вже можна була розповідати будь-які міфи.

Насправді під час нічного бомбардування льотчики могли бачити лише те, що потрапляло у світло ворожих прожекторів, і вибухи зенітних снарядів та підбитих гітлерівцями літаків. Стосовно нібито запізнілої розповіді Есамбаєва, то, судячи із скасування вже запланованого перейменування села Чернечий Яр, у якому народився герой-льотчик, у Даценкове, танцюрист відразу повідомив про свою зустріч із нібито загиблим у роки війни льотчиком.

Іншого виходу в митця не було, адже індивідуальне спілкування радянських громадян за кордоном з іноземцями забороняли, а тому розповідь індіанського вождя чув не лише Есамбаєв. Це підтверджують свідчення рідних кінорежисера Тимофія Левчука й актриси Наталії Наум, які теж входили до складу делегації й під великим секретом поділилися почутою «таємницею» з найвірнішими людьми.

Навіть погоджуючись, що Даценко міг урятуватися з підбитого літака на парашуті, в Росії заперечують його втечу з полону, перехід фронту та відправлення до ГУЛАГ­у як завербованого ворогом зрадника. Мовляв, полонений льотчик-українець просто злякався повертатись на батьківщину і, опинившись на визволеній союзниками території Німеччини, «ізмєніл Родіне» й емігрував у Канаду.

На підтвердження посилаються на те, що Івана Даценка не позбавили звання Героя Радянського Союзу, отже не засуджували. Це справді так, але на відміну від документів про навчання і довоєнну службу майбутнього вождя ірокезів, які збереглися в архівних фондах, «лічного дєла» капітана-льотчика нема в матеріалах його рідного авіаполку. Замість особової справи є лише довідка про її вилучення ще в період війни органами НКВС.

Найімовірніше, льотчика, який зумів вирватися з полону і повернутися до своїх, відправили у табори під зовсім іншим прізвищем, розсудивши, що краще мертвий герой, ніж живий «прєдатєль». Єдиним порятунком була втеча. Шлях до європейської частини СРСР був довгим і надійно перекритим, а дорогу на схід фактично ніхто не охороняв, бо самотужки перейти Берингову протоку ослаблому зекові було неможливо. Крім того, місцеві кочові народи вже звикли повертати чужаків властям за винагороду — кілька мішків борошна, бо до війни втікали тільки запеклі кримінальники, від яких чукчам було лише лихо.

Однак Даценко в юності закінчив зооветеринарний технікум, а тому міг лікувати худобу і навіть людей. Це лише одна з версій того, як героєві-капітану вдалося перебратись в Америку і стати вождем індіанців у Канаді.