Жертви лукавих політиків

Після катастрофічних поразок, яких зазнав СРСР після нападу Гітлера, Сталін був готовий віддати німцям Україну, уклавши за прикладом Леніна аналог «похабного» Брестського миру. Однак зондаж, проведений через болгарського посла у Москві, закінчився нічим, бо біснуватий фюрер вирішив, що може здобути все.

Єдиною надією Сталіна став союз із Великою Британією, адже аж до грудня 1941 року США зберігали нейтралітет. Однак англійці, які номінально вступили у Другу світову війну через напад Гітлера на Польщу, вимагали від СРСР денонсації пакту Молотова—Ріббентропа, визнання польського уряду в еміграції та встановлення з ним дипломатичних відносин. Сталін змушений був пристати на ці вимоги, хоча поляки вважали, що СРСР погодився на відновлення довоєнного радянсько-польського кордону, а радянські дипломати переконували, що йдеться лише про згоду на перемовини про нову лінію розмежування.

Це стало передумовою трагедії 1943 року на територіях, які фактично стали спірними. Німецькі окупанти теж долили оливи у вогонь братовбивчої війни, керуючись озвученим Еріхом Кохом принципом: «Нам слід добитися того, щоб поляк під час зустрічі з українцем хотів його вбити, і щоб українець, побачивши поляка, також хотів його знищити».

На Волині, де частка етнічних поляків серед населення не перевищувала 10—15%, створена гітлерівцями поліція і місцеві адміністрації формувалися переважно із представників цієї національної меншини. Натомість на Холмщині і Люблінщині окупанти діяли навпаки, роблячи ставку на колаборантів із числа українців. Це стало однією з причин того, що до давніх національних образ додалися нові, спровокувавши криваве міжетнічне протистояння.

Більшість польських істориків звинувачує у розв’язанні братовбивчої війни на Волині українських націоналістів, які, мовляв, у ніч із 10 на 11 липня 1943 року атакували півтори сотні польських сіл, убиваючи всіх без розбору. Однак трагедія українського села Красний Сад, повністю знищеного поляками ще 19 квітня 1943 року, наочно доводить безпідставність тверджень про винуватість лише однієї сторони конфлікту.

Нині вважається, що під час подій, які в Україні називають Волинською трагедією, а в Польщі й Росії — Волинською різнею, загинуло щонайменше 35 тис. поляків та лише кілька тисяч українців. Насправді достовірність цих підрахунків досить сумнівна.

На відміну від України, де дослідження Волинської трагедії є справою краєзнавців-ентузіастів, у Польщі все — навпаки. Це обумовлює не лише у рази більший обсяг фактажу, а, хоч як це прикро, заангажований його відбір та інтерпретацію. Зокрема, волинський історик Ярослав Царук вирішив перевірити дані закордонних колег, за якими у Володимир-Волинському районі жертвами міжетнічного протистояння стали лише 80 українців та аж 1915 поляків. У підсумку було встановлено конкретні прізвища 1244 українців (із загалом 1454 загиблих наших одноплемінників), убитих поляками, і підтверджено смерть лише 430 поляків.

Погодьтеся, що це напрочуд промовисті факти, хоча, за великим рахунком, ми не маємо мірятися із поляками кількістю жертв, бо кожна з них — чиєсь конкретне життя. Набагато важливіше працювати над тим, щоб трагедія минулого ніколи не повторилася, а пам’ять про загиблих не роз’єднувала два наші народи.

Для цього треба дати чесну відповідь на нібито прості питання. Чи загони УПА, так само як загони Армії Крайової в Польщі, мали право захищати свою землю і земляків? Чи чесно говорити лише про Волинську різню та її жертви серед поляків, не згадуючи про аналогічні злочини проти українців на територіях, які тепер належать Польщі, де наші земляки були безправною і беззахисною національною меншістю? Чи не прагнення зберегти західноукраїнські землі у складі відродженої польської держави є передумовою кривавих подій, від яких виграли лише німецькі нацисти і радянські більшовики?

Йдеться не лише про минуле, а насамперед про наше сьогодення. П’ять років тому аж 148 народних депутатів України підписали звернення до сейму Польщі з вимогою визнати Волинську трагедію геноцидом проти поляків із нібито «сотнями тисяч» жертв. Не відстають від наших нардепів-зрадників, як назвав їх Леонід Кравчук, ті польські парламентарії, які чомусь не вважають геноцидом знищення радянською владою у 1937 році 110 тисяч етнічних поляків, зате вимагають від України одностороннього покаяння за дії партизанів-повстанців на Волині у 1943 році.