Утім, таке бачення осередків ученості почало формуватися ще в античні часи. Сократ виходив з того, що єдине джерело негідних учинків — це незнання. Мовляв, коли людина знає, як чинити добре, вона ніколи не діятиме по-іншому. У християнській Візантії рівноправним із церквою центром духовності була Магнаврська вища школа, згодом перейменована в Константинопольський університет.
На початку ХІХ століття ідеї Вільгельма Гумбольдта дали початок університету нового зразка. Мінімум схоластики, максимум самостійної роботи, вільна конкуренція між професорами. А ще — широка свобода університетів. «Держава мусить постійно усвідомлювати, — формулював своє кредо Гумбольдт, — що без неї самі по собі справи йшли б набагато краще».
У часи реакції такого типу альма-матер не могли порозумітися з владою. 1837 року в німецькому суспільстві стала відомою «Геттінгенська сімка» — група професорів, що виступила проти скасування демократичної конституції місцевою владою. Вони пожертвували професорським комфортом заради служіння істині.
Не легше було університетам і в часи революційних потрясінь, коли творці нової етики просто намагалися зробити із них ще один гвинтик і коліщатко у своїй боротьбі. За іронією долі, ідеї, що згодом претендували на роль абсолютної і єдино можливої істини, нерідко народжувалися і плекалися саме в університетських аудиторіях. Повною мірою це стосується і Одеського національного університету, який цього року відзначив півторасторічний ювілей.
У Новоросійському університеті (так він називався під час заснування) навчався майбутній народоволець Андрій Желябов. 1875-го народник Євген Заславський заснував в Одесі Південноросійський союз робітників. Тут діяв підпільний гурток Івана Ковальського — цього революціонера відрахували з Новоросійського університету.
Уся ця пристрасна революційна молодь була одним полюсом університетського інтелектуального й громадського життя. Інший був представлений тією частиною професури, котра бачила перспективи суспільного поступу не у вуличних бунтах і барикадах, а в прогресі культури, науки та освіченості. Таких поглядів дотримувався зокрема Ілля Мечников, ім’ям якого нині названо Одеський нацiональний університет. Ліберал за поглядами, він був знайомий з Герценом, Бакуніним, Лавровим, однак не поділяв їхніх поглядів. Він вірив у безмежні можливості науки, яка «одна може вивести людство на істинний шлях». Украй нелегко було прихильникам академічних цінностей у часи всіляких смут.
Так, на початку першої російської революції 1905 року Новоросійський університет опинився в епіцентрі одеських революційних подій. Аудиторії заполонили сумнівні, але «прогресивні особи» з числа «вільних слухачів». Тоді революційна маса буквально п’яніла від сваволі. Під час слідства одеський професор Алмазов розказував: «Юрба, що заповнила університет, нічого не соромилася, і часом приміщення перетворювалися на клозети, а клозети — в місця задоволення статевих інстинктів». На неугодних професорів сипалися образи і погрози. На виборах до центрального органу Новоросійського університету пройшли навіть персони, записані як Сибіряк, Місяць, Паровоз і Кулемет. Ось ці екзальтовані паровози і кулемети створили свою «слідчу комісію», де допитували професорів на предмет «революційної благонадійності».
«Ми не знаходимо досить яскравих і сильних слів, — писали одеські науковці в газеті «Новий час», — щоб передати свій пал кий протест проти втягування університетів, що мають високі завдання, в чужу їм сферу політичної боротьби». Зрештою Новоросійський університет назвали «найреакційнішим» у Російській імперії. Але ця реакційність полягала тільки в одному: професори і студенти зосередилися на головному — науці й освіті, а не на революційній екзальтації.
Після лютого і жовтня 1917-го «прогресивними» стали всі університети — вищу освіту просто перетворили на інструмент політичної диктатури. Щось подібне відбулося і в Німеччині після революції 1918 року, особливо після приходу до влади нацистів у 1932-му. Як зазначав Ясперс, університети втратили себе в процесах ідеологічного натаскування на догоду владі чи настроям натовпу. Вони втратили духовність, перестали визначати світогляд і перетворилися на елемент тоталітарної політики. Натомість у демократичних країнах держава «терпить і охороняє університет як вільний від свого впливу простір». І тільки такий простір «спроможний формувати той тип внутрішньої комунікації, який грунтується на вільному обміні думками та ідеями». У ХХІ столітті, змученому кризами, революціями й війнами, схоже, життєвою необхідністю стало повернення до тих принципів, з яких і починалася європейська цивілізація. Тобто до ідеї всезагального блага, до тих ідей, які культивували ще в Академії Платона та Лікеї Аристотеля.
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+