Стільки років минуло, а та картинка перед очима, мов учорашня…Зовсім юне дівча (не більш як десять років), його вчителька — турботлива, уважна до дитини. Щойно приїхали з найвіддаленішого на Сумщині району — Середино-Будського (до речі, прикордонного з Росією, до якої з кілометр), щоб узяти участь в обласному етапі Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика. На вулиці січень аж пече снігом і морозом. І їхати вчительці зі школяркою довелося поїздом усеньку ніч: як сіли у вагон опівночі, так над ранок ступили на перон сумського вокзалу. Далі — маршруткою до місця проведення конкурсу, де вже зібралися десятки учнів, — переможці попередніх етапів.

Що й казати: уже те, що дитина зважилася на таку далеку і непросту дорогу (звісно, за згодою батьків), заслуговує на неабияку повагу і до неї, і до її наставниці. Це ж якими одержимими треба бути, щоб так завзято доводити право на звання кращого знавця рідної мови! Та ще й у районі, який споконвіку вважали російськомовним (нині там трохи інша ситуація) і таким, де майже не залишалося місця для рідного слова.

Не пам’ятаю, наскільки успішно впоралася представниця Середино-Будщини з конкурсними завданнями, хоч це не так і важливо. Але дівчинку та її вчительку мимоволі згадав недавньої суботньої днини, коли в Сумах проходив четвертий етап уже 16-го конкурсу, освяченого іменем великого Українця.

Хоч і прохолодно було в залі, однак урочисто, піднесено, задушевно. Від того, що, незважаючи на сніг, мороз … грип, до Сум прибули 52 учасники з 54 (двох здолала-таки хвороба). І кожен — із бажанням перемогти, довести, що він (вона) вартий звання переможця.

А ще — від того, що на сцену одне за одним піднімалися школярі від 9 до 17 років, учні й студенти середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, які, здавалося, були по-особливому одухотворені й піднесені.

Вони не проголошували промов, не запевняли, що люблять рідну мову — це було очевидно і зрозуміло, не викликаючи навіть тіні сумніву.

Аналізуючи і порівнюючи конкурс упродовж останніх десяти років (саме стільки беру участь у мовному марафоні як уповноважений представник Ліги українських меценатів у Сумській області, був біля його витоків у рідному краї), легко доходжу висновку: ареал користування українською мовою на Слобожанщині розширився.

Уже не дивно, що в маршрутках, магазинах, на зупинках громадського транспорту городяни вільно і невимушено спілкуються українською, хоч років зо 20—25 тому рідне слово видавалося білою вороною і сприймалося як щось ледь не екзотичне. Тому роль і значення мовного конкурсу в опануванні рідним словом, у якому беруть участь від 6 до 8 тисяч учнів і студентів Сумщини, важко переоцінити.

Щороку з’являються нові учасники й переможці, хоча є й «ветерани», які не вперше приїздять до Сум, — відповідно у молодшій, середній, старшій вікових групах. Ось і цього разу зустрівся з кількома школярами з Бурині, Шостки, Конотопа — вони почувалися невимушено і впевнено, бо вже ставали переможцями районного етапу, добре знають умови і вимоги творчого змагання.

І хоч далеко не завжди вдається виборювати першість на всеукраїнському рівні, головну перемогу кожен школяр чи студент уже здобув тим, що взяв участь у захопливому і такому потрібному конкурсі.

Перед кожним обласним етапом щороку неодмінно телефонує виконавчий директор Ліги українських меценатів відомий письменник, справжній сподвижник українського національного духу Михайло Слабошпицький: «Як там Суми? Чи готові до конкурсу?»

«Авжеж, завжди готові», — відповідаю впевнено. І неодмінно згадую маленьку дівчинку із віддаленого північного району Сумщини, її вчительку.

І не тільки їх двох, а й тисячі справжніх аргонавтів рідної мови, які за велінням душі й серця вирушають у подорож разом з вірним помічником і другом — українським словом.