Берлін, війна — це молодість моя

Щоразу травень своїм приходом проголошує нам, сучасникам, велику перемогу над фашизмом, щоб пам’ять про неймовірну людську мужність і самопожертву в ім’я мирного життя як найсвятішу реліквію дбайливо зберігали та передавали наступним поколінням. Переглядаючи потьмянілі від часу фотокартки, Лідія Федорівна Антонова поринає у спогади далекої воєнної юності. І хоч у березні вже зустріла дев’яносту весну, ніби вчора тендітна дівчина, яка мріяла стати журналісткою, збирала речі на війну.

Особлива сторінка її життя

«Тривав 1942 рік. Батька і старшого брата вже забрали на фронт. Я, щойно закінчивши школу, з мамою та молодшою сестрою з Києва евакуювалась до міста Аткарська Саратовської області, — починає розповідь фронтовичка. — Майже не вагаючись звернулася до військкомату із проханням зарахувати до будь-якої частини. І потрапила до медико-санітарної роти при армії. Наша рота була пересувною і займалася забезпеченням та розподілом медикаментів для радянських військ».

Робота була нелегкою і небезпечною. Учорашні школярки мали оперативно сортувати медичні препарати і самотужки завантажувати великі (до 50 кілограмів) паки з ватою чи бинтами у вагони, які нерідко бомбардував ворог. Тривала підготовка до Сталінградської битви, і дівчат навчали користуватися зброєю. Тоді рядова Лідія Антонова отримала першу в житті гвинтівку, щоправда, застосувати її на практиці так і не довелося.

«У Сталінграді ми продовжували свою справу: вдень і вночі розподіляли ліки за призначенням, — продовжує Лідія Федорівна, стискаючи медаль за оборону Сталінграда. — Після тих переломних подій повернулися в Україну. І вже у листопаді 1943-го дісталися Києва. А потім, пам’ятаю, швидко почали просуватися у бік Житомира. Там були запеклі бої. Наша рота зупинилася неподалік на ночівлю. І щоб якось відволіктися від гуркоту кулеметів та вибухів снарядів, ми разом із подругами упівголоса наспівували «На позицию девушка провожала бойца…» Навіть крізь роки чую наш тремтливий спів».

Невдовзі медична частина потрапила на 1-й Білоруський фронт, і перша тривала зупинка припала на Брест. Саме там під час чергового завантаження ліків Лідія Федорівна відчула, що в неї почав стрімко падати зір. Такий стан безпорадності дуже налякав її, але за кілька днів відпочинку знову побачила світ. Уже набагато пізніше дізналася, що сталося відшарування сітківки, яке часто призводить до повної сліпоти. Та дівчині дивом пощастило: молодий організм подолав підступну хворобу і жінка-солдат знову була у строю.

Фронтова дорога вела дедалі на Захід. Просувалися Польщею. Нарешті у Познані розпочали довгоочікувану підготовку до штурму Берліна.

«Це місто — особлива сторінка мого літопису, — із хвилюванням веде далі жінка. — До Берліна наша частина увійшла 2 травня переможного 1945 року. Нам випала почесна нагода спостерігати за підписанням акта про капітуляцію. Назавжди у пам’яті вкарбувався епізод, пов’язаний з Рейхстагом. На напівзруйнованій стіні я нашкрябала цвяхом слова: «Від Сталінграда до Берліна». Ви не уявляєте, якою гордістю та патріотизмом було сповнене моє серце!

Ці почуття й підтримували всіх нас у воєнних походах. З кількома товаришками по службі вдалося потрапити і всередину Рейхстагу. Навіть побували в кабінеті Гітлера, який вразив скромною обстановкою: проста дерев’яна вішалка, письмовий стіл і велика купа розкиданих паперів.

Не забути також берлінське повітря. Через наказ фюрера затопити метро з пораненими деякий час місто огортав страшний сморід смерті».

Почати все спочатку

Ще на довгих п’ять років служба і обов’язок залишили Лідію Федорівну в Німеччині. Попри те, що Берлін здавався ворожим містом, саме там вона зустріла перше і єдине кохання, вогник якого несе крізь усе життя. Молодому офіцерові Івану, якого відрядили до медчастини, відразу ж сподобалась активна й серйозна дівчина. Вона відповіла взаємністю. І трохи пізніше у Потсдамі вони зареєстрували шлюб. Їм надали окреме помешкання, в якому вони жили майже два роки.

Проте чоловік помер внаслідок тяжкого поранення. Через стрес вагітна дружина втратила дитину. Так в одну мить молоду жінку навіки покинули дві найдорожчі істоти. Її спустошена душа не могла заспокоїтися, хотілося залишити все й повернутися до Союзу. Але почуття обов’язку та невтомна праця потроху тамували відчай.

«Справді, робота і підтримка товаришів рятували. Та й Берлін (до речі, не був дуже зруйнований, як стверджують) вражав новим для нас устроєм життя. Приміром, у післявоєнний час майже всі жителі міста мали змогу користуватися газом, радіоприймачі теж не були розкішшю, навіть у під’їздах житлових будинків функціонували пристрої, подібні до сучасних домофонів. А якими гарними парками ми прогулювалися з подругами, споглядаючи цікаві історичні пам’ятки і архітектурні шедеври!»

На початку 1950-х Лідія Федорівна повернулася додому. Треба було починати все спочатку. Вона вступила до Київського медичного технікуму на вечірнє відділення і влаштувалася до 408-го окружного військового шпиталю (нині Головний військовий клінічний шпиталь Міністерства оборони України), де близько сорока років працювала заступником начальника адміністративного відділу.

Згодом далися взнаки фронтові навантаження: знову погіршився зір і тепер без хірургічного втручання не обійшлося. Однак операція, на жаль, була невдалою, тому праве око зовсім перестало бачити, а ліве частково вдалося зберегти. Жінці призначили ІІ групу інвалідності.

Проте після випробувань на війні втрата зору не здавалася страшною бідою. Лідія Федорівна стала членом Українського товариства сліпих, де розгорнула активну громадську діяльність, не залишаючи основної роботи. Весь вік присвятила самовідданій турботі про батьків. Завжди намагалася бути корисною людям, а особистого щастя вдруге так і не знайшла.

«Доля так розпорядилася, що частинка мого серця залишилася в Німеччині, там поховали мого чоловіка. І я знову подумки повертаюся у ті буремні роки, де залишилася моя юність, де розквітла весна мого життя».