На жаль, знамениті українські чорноземи, якими так пишаємося, в недалекому майбутньому можемо втратити. Точніше, вже втрачаємо. Це зауважили учасники круглого столу на тему деградації українських ґрунтів, що недавно відбувся у Києві за участі науковців і аграріїв. Учасники заходу зазначили: близько 8% наших чорноземів деградовано, це вже не чорноземи. Цифри приблизні, бо єдину національну систему екологічного моніторингу ще треба створити, її не існує.
У чому винен хлібороб
Виявляється, часто деградація ґрунтів — безпосередня провина тих, хто їх обробляє. Передовсім ідеться про переущільнення ґрунтів важкою сільськогосподарською технікою та втрату гумусу.
Сільгоспвиробникам варто затямити: збереження ґрунтів — не забаганка екологів, яка спричиняє аграрію лише даремний клопіт та додаткові витрати. Так, дещо таки доведеться витратити на оновлення технологій, придбання досконалішого обладнання. Але самі аграрії зауважують: ці витрати не такі вже й великі, якщо згуртуватися — деякі агрегати на одному полі працюватимуть день-два на рік. То чому б не скинутися на них сільгоспвиробникам якщо не всього району, то хоч кільком сусідам? Суми на кожного виходять прийнятні. І головне: ці витрати окупляться збільшенням урожаю.
Чому в Європі на бідніших, ніж у нас, землях, отримують вищі врожаї? Лише за рахунок технологій. Натомість у нас, як зауважив улітку міністр екології та природних ресурсів Остап Семерак, через деградацію ґрунтів аграрії втрачають недоотриманої продукції на 20 мільярдів гривень щороку.
Не шкодьте самі собі!
Науковці зауважують: деякі зі способів збереження ґрунтів прості й доступні, не потребують жодних додаткових вкладень капіталу. Скажімо, на схилі слід орати не зверху донизу, а впоперек, щоб дощові води не змивали гумус. Є й інші рекомендації. Тут нема нічого, крім бажання та розуміння.
Чи взяти таку болючу тему, як спалювання пожнивних решток. Доктор сільськогосподарських наук професор Уманського інституту садівництва Григорій Господаренко зауважує: як у жнивну пору летіти літаком з Європи в Україну, то над полями сусідів повітря чисте, а Україна вся в диму. Мало того що цей дим загрожує раком легенів — зі стернею на полях недолугий аграрій випалює шар поживного гумусу, а разом з ним і корисні ґрунтові бактерії, що сприяють накопиченню азоту в ґрунті. А потім сам нарікає на дорожнечу азотних добрив!
Не радять науковці й захоплюватися виробництвом паливних пелет із соломи. Виручка від їх продажу не перекриє зниження врожайності ґрунту, який відчуває нестачу поживних речовин.
А що ж тоді робити із соломою, опалим листям? На це в науковців проста відповідь: стерню приорювати на полі, інші рештки згорнути в купу на компост, а коли добряче перегниє — знову розкидати на полі. Так будуть і гумус, і корисні бактерії. Ця порада, до речі, цілком слушна і для власників присадибних ділянок — від них на околицях міст восени теж нічим дихати.
Щоб удруге не кортіло
В Італії такого нема: якщо трапиться один такий спритник, то сусіди одразу зателефонують у відповідну службу — вдруге не захоче. Нам би так! Та якщо на вашу скаргу хтось випадково і відреагує, штрафи за порушення настільки мізерні, що на них можна не зважати.
Співвласник компанії «Украгроцентр» Олексій Луговий розповідає про досвід Аргентини, з якою компанія має ділові відносини: там років із сорок тому вміст гумусу в ґрунті впав із нормальних 7,5% втричі — до 2,5%. Щоб повернути землі родючість, уряд вдався до цікавого заходу: законодавчо прирівняв виведення поживних речовин із ґрунту до експорту корисних копалин з відповідним оподаткуванням. Тепер за цим стежать пильно.
Старійшина аграрної науки академік НААНУ Олександр Іващенко додає: у країнах ЄС за втрату родючості землі аграрія оштрафують так, що вдруге не закортить. Додамо: у деяких розвинених країнах (наприклад Франції) на законодавчому рівні закріплено, що держава може примусово викупити ділянку в користувача, який використовує її неналежно.
Але ось що цікаво: в Аргентині чи будь-якій країні ЄС за станом ґрунтів наглядає уповноважений державний орган. Тоді ще одне питання: скажімо, я соціально відповідальний український аграрій, сам хочу знати, що у мене на ділянці зі збереженням ґрунтів, але я малий, власної лабораторії, дорогих аналізаторів, навіть власного агронома не маю. То куди мені звернутися?
На це просте запитання кореспондента «Урядового кур’єра» відповідь виявилася доволі розпливчастою: мовляв, є кілька закордонних проектів, які можуть допомогти безплатно, кілька фірм, які зроблять це на комерційній основі. Неважко помітити, в чому тут заковика: потрібне моє власне бажання. Якщо ж його нема, то й надалі сипатиму добрив, скільки маю, а не скільки треба, спалюватиму стерню, розорюватиму береги водойм тощо.
Без руки держави не обійтися
Що з таким аграрієм робити? У відповідь — рекомендації з царини християнської моралі: пояснювати, переконувати навіть тих, хто посилає тебе за відомою адресою (так і хочеться додати: підставляти другу щоку).
Але ж тисячолітній досвід людства переконує: найбільш дієвими заклики «не убий», «не вкради» стають тоді, коли десь поруч поліцейський, а на обрії височіє в’язниця. Так само і тут: закликати до свідомості корисно, але краще, коли на сторожі стоїть державний орган, який матиме повноваження не тільки фіксувати порушення, а й карати порушників.
Наостанок згадаємо приклад з історії США. Освоюючи землі Дикого Заходу, фермери масово розорювали великі масиви, знищували трав’яний покрив прерій і вирубували ліси. Наслідком стала жахлива вітрова ерозія: на початку 1930-х у Штатах вирували пилові бурі, від яких потерпали навіть жителі Вашингтона та Нью-Йорка. Тоді президент Франклін Рузвельт сказав знамениті слова: «Народ, який знищує свою землю, не матиме майбутнього». І заснував перше у світі управління зі збереження ґрунтів, яке працює й досі. Слова видатного американця стосуються і нас. Очікуємо на дії.
Ми в Google+