215 РОКІВ З ДНЯ СМЕРТІ ПЕТРА КАЛНИШЕВСЬКОГО

СИМВОЛ. Навіть затяті адепти «рускава міра» навряд чи назвуть блудливу вбивцю власного чоловіка Катерину ІІ святою. А на честь замученого нею останнього отамана Запорозької Січі вже освячено на Черкащині церкву святого праведника Петра Калнишевського. Символічно, що козак, який помер 112-річним, пережив вінценосну грішницю і в земному, і в небесному житті.

Святий Петро Багатостраждальний (Калнишевський) своїм життям довів, що у справжнього козака душа праведна

165 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ КИБАЛЬЧИЧА

Народоволець — піонер космонавтики

ПОСТАТЬ. Із легкої руки тодішнього керівника СРСР Микити Хрущова, який через кілька днів після історичного польоту Юрія Гагаріна зарахував Миколу Кибальчича до піонерів космосу, за уродженцем містечка Короп на сучасній Чернігівщині закріпилася слава одного з фундаторів освоєння позаземних просторів. Насправді засуджений до смертної кари за участь у вбивстві Олександра ІІ член терористичної організації «Народна воля» розробив у тюремній камері проект «повітроплавального приладу» з реактивним двигуном.

Отож, ні скафандрів для екіпажу, ні окислювача для палива, яке згорало за рахунок кисню земної атмосфери, літальний апарат Кибальчича не передбачав, хоч революційно відрізнявся від звичних для тих часів повітряних куль чи перших аеропланів. Однак мрійником-прожектером наш земляк не був, адже він закінчив три курси престижного Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення, з якого добровільно перевівся до Медично-хірургічної академії.

Створена Кибальчичем у підпільній лабораторії вибухівка, яку він назвав «гримучим студнем», за потужністю втричі перевершила знаменитий динаміт Нобеля, який зробив його мільйонером і ліцензію на виробництво якого купила Росія. Не менш цінним винаходом стали ручні бомби зі спеціальним запалом, що автоматично спрацьовували від удару. Аж до початку ХХ ст. солдати-гренадери ще кидали гранати з бікфордовим шнуром, який потрібно було заздалегідь підпалити в бою.

Тож кілька бойових генералів стали ініціаторами збереження Кибальчичу життя та створення йому в тюремній камері умов для винахідницької роботи. Цілком імовірно, що ця пропозиція знайшла б підтримку влади, бо формально творець вибухівки не брав участі у вбивстві царя. Однак Кибальчич відмовився підписати прохання про помилування, заявивши, що «краще померти з гідністю, ніж недостойно існувати».

Саме Кибальчич автор терміну «класова боротьба», який до нього в Російській імперії перекладали з іноземних мов як «сословная (станова) борьба»

Нині, коли в Росії знову прославляють царя Олександра ІІ-«визволителя», який звільнив селян із кріпацтва, варто замислитися, чому його так ненавиділи народовольці. Насправді імператор наважився на давно вже перезрілу реформу, яка заважала розвитку промисловості в імперії, але зробив усе можливе, щоб номінально вільні кріпаки були ще безправнішими через неосвіченість.

Саме Олександр ІІ схвалив горезвісні Валуєвський циркуляр і Емський указ та заборонив у Російській імперії діяльність недільних шкіл, де дорослих учили грамоти. Суто просвітницьку діяльність так званих народників, які з власної ініціативи взялися за освіту простого люду, цар самодержавною волею прирівняв до кримінальних злочинів. Жертвою цього височайшого самодурства став Кибальчич, який провів у тюрмі під слідством аж три роки, після чого «особливе присутствіє сенату», керуючись зводом законів імперії, присудило йому максимально можливе покарання за просвітницьку діяльність — місяць позбавлення волі.

Ішлося про масову практику, коли автора гімну України Павла Чубинського без суду і пояснень провини відправили у безстрокове заслання. А до знаменитих процесів 50 над народниками-москвичами і 193 у Петербурзі не дотерпіли 97 ув’язнених, які померли або збожеволіли в одиночках ще під час слідства. Із тих, що постали перед судом, 90 виправдали, але 80 з них цар самодержавною волею відправив у заслання. Саме проти цього беззаконня повстали народники, які стали народовольцями.

100 РОКІВ ЛИСТОПАДОВОГО ЧИНУ

Шляхетна дефіляда у переддень війни

ПОГЛЯД. На відміну від Польщі, відновлення незалежності якої німецький кайзер дозволив проголосити ще 5 листопада 1916 року, майбутнє українських земель, що входили до складу Австро-Угорської імперії, почали вирішувати лише в період її агонії. 16 жовтня 1918-го цісар видав маніфест про перебудову держави у федерацію, а вже наступного дня Угорщина проголосила свою незалежність. 28 жовтня її приклад повторила Чехословаччина. А скликаний 18—19 жовтня у Львові з’їзд українських послів (депутатів) австрійського сейму та крайових сеймів Галичини і Буковини спромігся лише на обрання Української Національної Ради та проголошення федерації свого краю у складі Австро-Угорщини, якої вже фактично не існувало.

Доки українська еліта шляхетно очікувала на правове вирішення долі імперії, її очільники вже вели торг із поляками, пропонуючи віддати Польщі Галичину в обмін на проголошення польським королем цесаревича Карла. 1 листопада 1918 року до Львова мала прибути офіційна австрійсько-польська делегація для передачі влади одне одному.

Спонтанною реакцією на цю звістку став ніким не очікуваний Листопадовий чин — захоплення влади в адміністративному центрі Галичини в ніч проти 1 листопада 1918 року молодими офіцерами-сотниками. Його здійснили 2500 вояків — солдатів-українців колишньої цісарської армії та добровольців. Львів «без найменшої шкоди перейшов в українські руки» і вже вранці львів’яни побачили жовто-блакитний прапор над ратушею та взяті під охорону вокзал, головпоштамт, банки.

Як і на Наддніпрянщині, де великі міста були переважно російськими за національним складом жителів, Львів теж був чужим для українців. Вони становили лише сьому частину містян, понад половину — етнічні поляки та третину — євреї. Це стало великою проблемою для успіху національно-визвольних змагань у Великій Україні й на Галичині, де міста залишалися чужинськими острівцями у велетенському селянському океані, заселеному мільйонами хліборобів-українців.

Ще однією бідою для галичан стало те, що їхня інтелігенція насамперед ішла у духовенство, адвокатуру, медицину, а місцеві поляки — у чиновництво і на військову службу. Отож наші одноплемінники насамперед апелювали до норм права і прагнули толерантно домовлятись, а їхні опоненти активно діяли.

Однак доки перевага залишалася на боці українців, протистояння у Львові й на всій Галичині, яка перейшла під українську владу, було коректним, через що отримало назву останньої шляхетної війни. Справжня кривава бійня, як і на Наддніпрянській Україні, розпочалася після інтервенції червоногвардійських орд на сході й польської — на заході.

21 листопада 1918 року спалахнула повномасштабна польсько-українська війна, якою завершилась шляхетна дефіляда у Львові. Скориставшись тривалим перемир’ям, у місто прибули тисячі легіонерів із бронепоїздом, що забезпечило кількісну і якісну перевагу над українським військом, де стало вдесятеро менше офіцерів, ніж у супротивника. На відміну від місцевих вояків, приїжджі без жодних сумнівів застосовували у боях артилерію і навіть бомбардували з аеропланів житлові квартали міста, утримувані українцями.

Польські воєначальники мали мету блокувати у Львові і знищити владні інституції вже проголошеної на той час Західно-Української Народної Республіки і дислоковану тут 4-тисячну Українську Галицьку Армію. На щастя львів’ян, цей план провалився, бо наслідки затяжних кривавих вуличних боїв із застосуванням важкого озброєння неважко уявити навіть суто цивільним людям.

Ще 1923 року Пілсудський визнав, що Львів здобули завдяки воякам з Польщі, бо чотири п’ятих тодішньої польської армії воювали у місті Лева (плакат переможців «Львів наш!»)

На відміну від українців, які листівки і звернення друкували трьома мовами — рідною, польською і єврейською, нова влада відзначилась єврейським погромом, у якому загинуло щонайменше 70 осіб і понад півтисячі зазнали поранень різної тяжкості. Не легше довелося «ворогам Польщі» інших національностей, якими вважали не лише тих, хто зі зброєю в руках воював за незалежність рідного краю, а й діячів культурницької «Просвіти», українських кооперативних спілок, священнослужителів.

Пам’ятати про те, як шляхетна дефіляда стала кривавою польсько-українською війною (не на території Польщі, куди 1920 року прийшли більшовицькі орди, а на українських землях), маємо не для розпалювання міжетнічної ворожнечі, а задля чесності й застереження від колишніх помилок.

95 РОКІВ МАЙБУТНІЙ 1-Й ГВАРДІЙСЬКІЙ ДИВІЗІЇ

Радянська гвардія родом з України

ГОРДІСТЬ. 18 вересня 1941 року — дата появи у Червоній армії гвардійських частин, яким присвоїли це звання за виняткові героїзм і мужність, виявлені під час контрудару під Єльнею. Звання 1-ї гвардійської здобула 100-а стрілецька дивізія, історія якої розпочалася 1 листопада 1923 року в Бердичеві. Її створили на базі одного з полків 44-ї Щорсівської дивізії.

Аж до кінця 1937-го 100-а дислокувалась у трикутнику Бердичів — Шепетівка — Фастів та формувалася переважно з місцевих призовників. Вона одна з небагатьох виявила високу боєздатність у радянсько-фінській війні, де Червона армія продемонструвала всьому світові своє невміння воювати. 11 бійців і командирів 100-ї дивізії стали Героями Радянського Союзу, а її було нагороджено орденом Леніна.

Першого дня боїв з німцями, в які бойова частина вступила 26 червня 1941 року під Мінськом, її воїни знищили 34 ворожі танки. Особливо відзначився командир 3-го батальйону 85-го стрілецького полку українець Федір Коврижко, який підпалив пляшками із запалювальною сумішшю 10 броньованих машин ворога. Отож ще задовго до боїв під Єльнею 100-а вже фактично була гвардійською, що лише узаконив наказ про створення гвардії від 18 вересня 1941 року.

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА
«Урядовий кур’єр»
(ілюстрації надані автором)