Тернопільщина стала для Богдана Мельничука і колискою, і місцем проживання, і наснагою його творчості. Його, як сказав один із рецензентів, вежами життя є журналістика, письменництво, краєзнавство. Вражає палка любов Богдана Івановича до українського слова та велика працездатність. Він написав, видав понад сто художніх творів — поетичних, прозових, драматичних. Є автором текстів майже 120 пісень. Чимало зусиль доклав до втілення свого задуму — випуску в чотирьох томах «Тернопільського Енциклопедичного Словника», а також реалізації проєкту «Тернопільщина. Історія міст і сіл» (три томи).

«Мамо, які бувають дощі?..»

— Пане Богдане, ви народилися в тернопільській Хатині — у селі Молотків. 29 квітня 1943 року нацисти спалили село, вбили понад шістсот його жителів. Ця трагедія торкнулася ваших рідних?

— Молотків — батькове село, мама походила із сусіднього Вербівця. На західноукраїнські землі у вересні 1939 року прийшли совіти. Аби не зазнати репресій, тато 1940 року за оргнабором поїхав в Азербайджан. Звідти його 1941-го мобілізували на фронт. Додому повернувся аж 1946-го. Листів з рідного краю не отримував, ніхто йому не писав, бо не знали, чи живий він, де перебуває. Приїхав, а села немає, батьків і хати теж. Потім батько вступив до Кременецького училища, відтак закінчив історичний факультет Львівського університету. Почав збирати матеріали про Молотківську трагедію, склав поіменний список загиблих, написав історію села. Гітлерівці запалили хату й живими кинули в полум’я його батьків, тобто моїх дідуся та бабусю.

Тата моєї матері, який був мірошником у Вербівці, також невідомо хто розстріляв уночі. Моє дитинство було одноманітне, але пригадую, що заздрив тим, хто мав дідуся і бабусю, які своїм онукам у школу завжди давали яблуко чи шматок хліба, а то й пиріжки. Скажу, ці пиріжки були унікальні. Наприкінці 1950-х років їх готували з цукрового буряка та калини, яка перебивала смак коренеплоду й додавала кислинки.

— Коли відчули, що перо — справа вашого життя?

— Якось почув розмову батька з моїм класним керівником. Той цікавився, ким хочу стати, й висловив думку, що було б доречно мене віддати на журналістику, бо це цікава робота. Тоді почув уперше термін «журналістика». За характером я холерик. Через два дні написав замітку й дуже тішився, коли її надрукували в районній газеті. Так почав цілеспрямовано йти до журналістського фаху. Під час вступної кампанії на факультет журналістики Львівського університету імені І. Франка писав твір на вільну тему, пригадую перше речення вивів: «Мамо, які бувають дощі?» і взявся розкривати дощову тему. Коли прийшов наступного дня дізнаватися оцінку, то мене вже вітали зі вступом на факультет.

Після закінчення університету отримав скерування в рідний райцентр у редакцію газети «Будівник комунізму», а за кілька місяців мене запросили працювати в обласну газету «Вільне життя».

— Як до літератури прийшли?

— До літератури прийшов пізно. Львів залюбив мене в театр імені Марії Заньковецької, останніми студентськими роками я з нього не виходив, переглядав усі прем’єри. Тож моя літературна творчість почалася з театру. Власне, я написав п’єсу «Повернися, сину», тоді якраз дружив з народним артистом України, славетним тернопільським актором Мирославом Коцюлимом, який ще й керував народним театром у селі Озерна неподалік Тернополя. Він запропонував мені самому вголос прочитати цю п’єсу. Я, хвилюючись, став читати. Коцюлим після прочитаного протягнув свою традиційну паузу й зронив: «Беру». І він блискуче поставив цю драму в народному театрі, а потім вирішив показати її в моєму рідному Молоткові. Збентежився я, адже кілька образів вивів зі своїх сільських дядьків і тіток, тож хвилювався, чи впізнають вони себе в цих персонажах. Але постановку односельці прийняли дуже тепло.

1989 року мене зацікавило семикнижжя Богдана Лепкого про гетьмана Івана Мазепу. Я став ці видання шукати, адже вони були заборонені. У Львові саме відкрили в науковій бібліотеці ім. В. Стефаника спецфонд, мав змогу теж перезняти ці раритети. Мені забаглося написати п’єсу, був у розгубленості. Їду в тролейбусі й відчув якийсь посил, напевно, згори. Мама Мазепи, як відомо, була ігуменею монастиря. Петро І цей монастир розтрощив, її викинув. І мені спало на думку, а чому Мазепа не може сповідатися перед матір’ю-ігуменею та ненькою Україною? Знайшов жанр — сповідь перед людьми та часом. І я приходжу додому, сідаю за стіл і пишу: «Мамо, пробач мені, може, я не так жив, не так чинив…»

Перед написанням сценічного варіанта домовився про його постановку з тодішнім режисером Тернопільського драмтеатру. Пів року писав, а він відмовився поставити, мовляв, нам «нужнее «Гамлет», а не «Мазепа». Того ж дня з інтерв’ю в газеті головного режисера театру в Дрогобичі Ярослава Бабія дізнався, що там шукають п’єсу про гетьмана України. Я одразу пішов на пошту й відправив примірник драматичного твору до Дрогобича. Через два місяці пролунав телефонний дзвінок, мене запрошували на прем’єру «Мазепи». Було це взимку 1991 року, зала тріщала від аншлагу. Дрогобичани мали саме тоді планові гастролі в Тернополі й привезли, звісно, свою нову роботу «Мазепу». Актори тернопільського театру у Дрогобичі зіграли лише один раз «Гамлета», бо глядачі на виставу не йшли, а тим часом у Тернополі на «Мазепу» квитка не купити. Дрогобичанам довелося замість трьох разів, що було заявлено в гастрольному репертуарі, ще двічі додатково показати тернополянам виставу про українського гетьмана.

Принагідно зазначу, що з приходом до Тернопільського драмтеатру нового режисера — народний артист України Олег Мосійчук поставив тут «Мазепу». Дуже задоволений співпрацею з Олегом Петровичем, як і з іншим режисером цього театру, заслуженим діячем мистецтв України В’ячеславом Жилою. На сцену він вивів мого «Задерикуватого півня».

Сценічне втілення «Мазепи» в Дрогобичі окрилило мене. Я був готовий до подальшої творчої праці. Газета «Молодь України» саме почала друкувати «Голу душу» Павла Загребельного — гостросатиричну повість, де автор вихлюпнув усе своє негативне ставлення до партійних чиновників і розповів про кар’єру жінки в період панування компартії. Я читаю цей твір і відчуваю, що за його мотивами варто написати та поставити п’єсу. Цими думками поділився з режисером Ярославом Бабієм. Він погодився, навіть пообіцяв, що стосовно цього домовиться з Павлом Загребельним. Залишається вже тиждень до прем’єри вистави, а режисер каже, що не міг зв’язатися телефоном з автором роману, тож радить, аби я контактував з ним сам. Я насмілився-таки зателефонувати письменникові та запитати, чи можна надіслати йому сценічний варіант за його повістю. Надіслав. Через п’ять днів Павло Загребельний зателефонував і промовив: «Ви щось таке зробили, що і моя повість є, і ваша п’єса. Дозволяю її поставити в театрі».

— На початку 1990-х років ви з радянських заборон і забуття повернули, принаймні своїм краянам, не лише семикнижжя Богдана Лепкого про Мазепу, а й першим на Тернопіллі підняли творчий пласт про Українських Січових Стрільців. Відчули подих і потребу того часу, коли була велика спрага на національне відродження?

— Коли відкрили спецфонди в науковій бібліотеці ім. В. Стефаника у Львові, мені стало соромно, що я не знаю нічого про Українських Січових Стрільців. Занурився в їхню творчу спадщину. Гортав оригінали їхніх творів і підготував та видав тоді в Тернополі три книжки.

— Я читав ваші поетичні збірки, де вміщено не лише вірші патріотичного, громадянського звучання, а й інтимна лірика, «крапелини» — на кшталт японських хоку та хайку.

— Так, я видав три збірки таких крапелин. Світлої пам’яті Микола Кривецький переклав і видав їх мовою есперанто. Ці поезії — сконцентровані мої думки.

«Інколи варто й промовчати»

— Від крапелин перейшли до новел, а від крапелинок — до новелинок. Визначили навіть собі напрям — зоологічні новели. Через повадки звірів краще вивести на світло негативні вчинки людей?

— Вважаю, що прозу повинні писати ті, хто має щонайменше сорок років. Вірш — це спалах, емоції, а проза — це вже осмислення життя. Не вірю, що в юнацькому, молодому віці можна написати якусь серйозну прозову річ, адже треба мати життєвий досвід. Тож я оптимально підійшов до прозового періоду своєї творчості. Новела й лише новела стала основою моєї літературної діяльності. Першу з них писав майже пів року. В такому літературному творі прикметні, вважаю, два аспекти — початок і кінець. Початком треба схопити читача та вести його рядками так, щоб не знав, куди він іде, а наприкінці ошелешити. Коли відомий письменник-правозахисник, лавреат Шевченківської премії Степан Сапеляк відгукнувся на перші мої дев’ять зоологічних новел і написав передмову, я повірив у себе. Тяжко ці твори вистраждовував, бо головним було — втекти від того, що написали до мене. Друга книжка «Пес і коралі» ґрунтувалася на реалістичних новелах. На це видання той же Степан Сапеляк з відгуком не квапився. Коли він приїхав до Тернополя, запитав його думку, але почув: «Інколи варто й промовчати». Ця фраза вплинула на мою долю. Видатний письменник не хотів мене образити, я ж збагнув, що став ще одним із багатьох, а отже, треба бути вимогливішим до свого пера.

— Це вже, мабуть, опісля Степан Сапеляк написав, що ваші новели «читати легко, вони захоплюють, навіть заворожують — від динамічного зачину до останньої фрази, як правило, несподіваного фіналу»?

— Так. Але був у моєму житті ще й Левко Різник, думкою якого я дуже дорожив. Коли запраг вступити до Національної спілки письменників України, треба було мати ще й рекомендацію не лише від тернопільських представників красного слова. Поїхав у Львів, звернувся до нині вже світлої пам’яті Левка Різника. Його не знав особисто, відав лише, що він походить із Тернопілля. Прийшов до нього, поклав йому на стіл власні книжки й попросив переглянути, прочитати. Через короткий час Левко написав рекомендацію, зауваживши, що йому було досить прочитати дві сторінки в одній моїй книжці та сторінку в іншій і дійти висновку, що вартий письменницьких лав.

— Ви зініціювали й стали співтворцем чотиритомного «Тернопільського Енциклопедичного Словника» — єдиного в нашій країні регіонального видання такого штибу. Вдалося також утілити проєкт «Тернопільщина. Історія міст і сіл» у трьох томах. Справа важлива, але чи не марудна для людини, яка впевнено плаває у літературному, словесному морі?

— Професор факультету журналістики Львівського університету Володимир Здоровега любив казати, що журналіст повинен щось збирати. Тож я збирав матеріали про відомих людей, а також краєзнавчі, підшивав періодичні видання. Тематичних тек за алфавітом наскладав чимало. Я до десятьох керівників області стукав з пропозицією про видання «Тернопільського Енциклопедичного Словника». За рахунок упертості вдалося все-таки задум утілити в життя. Вийшли чотири томи цього словника, а це понад три тисячі сторінок. Національна спілка краєзнавців ухвалила рішення щодо поширення нашого досвіду. А перед тим вийшов ще президентський указ про оновлення видання з історії міст і сіл країни. На Тернопіллі нам вдалося виконати його та випустити три томи «Тернопільщина. Історія міст і сіл», бо вже мали відповідний матеріал.

— Тернопільський поет Михайло Ониськів колись написав: «По два стоси щодня видаєш на-гора. Ой, нелегко Франком нині стати». Звідки у вас така працездатність?

— Так, на працездатність не скаржуся. Кажу собі завжди, що мушу це зробити, написати, створити. Пишу вручну. Руки німіють, але не зважаю, працюю, інакше не може бути. Комп’ютера не використовую, бо маю значні проблеми з очима.

— Щиро дякую, пане Богдане, за розмову. Здоров’я вам і нових творів та книжок!

Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»

Письменник, краєзнавець, редактор Богдан МЕЛЬНИЧУК. Фото надав Богдан МЕЛЬНИЧУК

ДОСЬЄ «УК»

Богдан МЕЛЬНИЧУК.  Народився 2 серпня 1952 року в с. Молотків на Тернопільщині. Закінчив 1974 року факультет журналістики Львівського державного (нині — національного) університету ім. І. Франка.  Працював у редакціях газет «Будівник комунізму» (смт Ланівці), «Вільне життя», «Тернопіль вечірній». Був головним редактором Тернопільського обласного управління у справах преси та інформації, видавництва «Економічна думка», газети «Русалка Дністрова», часопису «Тернопіль» (з 2009 року — «Літературний Тернопіль»), заступником голови редколегії «Тернопільського Енциклопедичного Словника», відповідальним секретарем редколегії енциклопедичного видання «Тернопільщина. Історія міст і сіл». Член національних спілок журналістів і письменників України, краєзнавців, дійсний член НТШ ім. Т. Шевченка. Лавреат численних літературних премій та конкурсів. Заслужений діяч мистецтв України.