За вікном — мінус 10, холодно! На душі ще холодніше: вона й рада б уже перетворитися на  крижинку, як у казці про Снігову Королеву, та хіба це можливо?

Живу ж бо не в казці (а хотілося б хоч на трохи потрапити туди), а у жорстокій дійсності. Два місяці поспіль засинаю і просинаюся «під телевізор», щоб із роз’ятреною душею йти на роботу. А потім знову повертатися у той самий, якийсь безпросвітний формат буремних буднів, які, здається, вже ніколи не перетворяться бодай на маленьке свято душі…

Від чого їй радіти: від того, що вбивають людей, які щиро прагнуть змін на краще? Від того, що завтра вже не перед телевізором, а в епіцентрі подій можуть опинитися й наші діти? А їм же ще жити й жити, їм, сподівалися ми, свою державу розбудовувати. Чи, навпаки, чимдуж втікати з такої держави за першої-ліпшої нагоди? Чи, може, від патологічної глухоти і влади, й опозиції? Тут навіть усі президенти вкупі за одним столом не допомагають — маємо те, що маємо…

Схоже, таки «доборолась Україна до самого краю…» За ним — прірва, пітьма, провалля. А може, ще втримаємо ситуацію: краще ж бо зупинитися на краю прірви, аніж втрапити до неї. Якщо не вистачає здорового глузду в правителів (це ж не їхні діти чи родичі гинуть на барикадах), то нехай прокинеться одвічна мудрість у нашого багатостраждального народу. Мудрість, яка зупинить агресію й екстремізм, зваживши на оте, Кобзареве: «Схаменіться, будьте люди, бо лихо вам буде…»   

І якщо всі ми разом не хочемо справжнього лиха самі собі, схаменімося! Візьмімо голови в руки й подумаймо: а далі що?

У них ( і у влади, і в опозиції) вже немає іншого виходу, ніж домовленості про перемир’я. А затим — вирішення вкрай наболілих проблем, із яких просто-таки зіткане наше життя.

Жити ( точніше, виживати) нам, простим українцям, надзвичайно важко. Але чи варто платити життями за чиїсь великі інтереси?

Бо коли говорять уже не музи, а гармати та гранати, стає не лише холодно, а й страшно.

Тепер щодня благаю Бога подати нам, українцям, ще трохи  мудрості та єдності, щоб таки зупинитися над прірвою. Заходжу до церкви і, зігріваючись від суцільного холоду біля її свічки, прошу Всевишнього загасити той бікфордів шнур, який, на превеликий жаль, уже підпалили в Україні. Адже ти, Господи, можеш звершити диво, правда?