Юрій МЕДУНИЦЯ,
офіцер служби зв’язків
з громадськістю 46 ОАЕМБр

Зіщулившись у чималій вирві від вибуху ворожого снаряда біля Білогірки на річці Інгулець, Вадим Севрук подумки прощався з рідними. Один за одним видаляв з телефона знімки, зроблені до війни. Вони в разі найгіршого перебігу подій не мали потрапити до рук ворога. Йому так було спокійніше, щоб не наражати на ймовірну небезпеку близьких йому людей. Кадри зі служби, зображення побратимів (декого з них уже не було серед нас) також довелося видалити — зайві орієнтири й геолокація були недоречні.

Тими осінніми днями його батальйону довелося побувати під обстрілами всього спектра арсеналу артилерії окупантів: прилітало і зі 120-міліметрових мінометів, і з «Градів», і з чогось настільки важкого, що й здогадатися було невтямки. Один із таких прильотів розсипав іскри з очей, замість звуків у вухах відчув щось тепле, рідке, липке. «Звичайна собі контузія, нічого особливого», — спокійно скаже після госпіталю Вадим, молодший із братів Севруків. Шкода буде лише знищених власноруч кадрів, повернути які було вже неможливо. Тепер уся надія — на власну пам’ять.

Від таких пропозицій не відмовляються

За подібних обставин і майже в той самий час у госпіталь потрапив і його старший брат Олексій. Загалом доля веде братів ніби на одній вервечці, надто після 24 лютого, коли надію на мир було остаточно зруйновано із кремля. Разом вони вивезли родини в безпечне місце під Фастів на Київщині, разом повернулися штурмувати пороги військкомату з довжелезними чергами охочих стати на захист Батьківщини. Мотивація лежала на поверхні, та Олексій згадує, що в нього всередині все перевернулося від побаченої на трасі в бік столиці колони ЗУ-32-2, де на місцях навідників були переважно… дівчата. Тоді обидва остаточно усвідомили: пересидіти війну десь у тилу чи за кордоном — то не про них.

Так само разом вони ще з осені усвідомлювали неминучість війни з росією, для чого й придбали гвинтівку з матчевим стволом та чудовою кучністю і спільно виїздили на полігон вправлятися у влучності у стрільбі. Під час цієї вогневої підготовки їм довелося переглянути певні переконання. Зокрема, про корисність партизанських дій із власною зброєю.

Вадим і Олексій Севруки одразу після нагородження нагрудним знаком «Сталевий хрест». Фото з військового архіву братів Севруків

«Прийшло стійке розуміння, що з регулярною армією треба воювати в регулярній армії», — згадує старший із братів.

Разом потрапили до Львівської академії Сухопутних військ. Через три тижні також разом не змогли відмовитися від пропозиції, яка справжньому чоловікові випадає, мабуть, раз у житті — потрапити до лав Десантно-штурмових військ, до складу нової 46 окремої аеромобільної бригади, яка формувалася для подальшої відсічі російським окупантам. Одна бригада, однакові посади заступників командирів рот із морально-психологічного забезпечення. Навіть батальйон той самий.

За весь час нашого знайомства не перестає вражати розважливість, спокій, врівноваженість цих зовні мало схожих чоловіків. А чорна борода Вадима вводить в оману, справляючи враження, ніби він старший. Хоч усе навпаки: різниця у віці в них — шість із половиною років. І тоді лише згадуєш про названі схожі риси характеру — спільне виховання таки дається взнаки. І саме ці риси, три вищі освіти на двох і життєвий досвід дали змогу Олексієві та Вадимові повноцінно розкритися в ролі офіцерів-вихователів.

Головне — хто зараз із тобою

Хто скаже, що посади, які обіймали брати, — то чи не найлегше нині, що може бути в армії, той дуже далекий від реалій. Це пекельна робота, яка часто поєднує обов’язки командира роти і решти його заступників за іншими профілями, і найголовніше — вихователя. Тобто на місці спокійно всидіти не вийде. Зараз ти контролюєш виконання навчальних вправ на полігоні, а вже за пів години тебе викликають до штабу батальйону чи бригади з новим завданням, потім на командний пункт, знову в район зосередження і так по колу. А в районі виконання завдань підрозділів часу просто озирнутися чи оговтатися у відповідального офіцера не може бути апріорі.

На посаді заступника командира роти з морально-психологічного забезпечення, як із вишки спостереження, видно як на долоні весь колектив. Вадим оком юриста бачить один бік життя. Інженер-кібернетик Олексій дивиться на проблеми під іншим кутом, але висновки вони роблять майже завжди правильні й такі, що викликають у побратимів розуміння й повагу.

Про свій перший досвід офіцера-вихователя Олексій згадує із приємністю: «Чудова посада, яка дає шанс зрозуміти кожного солдата у своїй роті, його проблеми та сильні сторони. Хто з ким ефективніше працюватиме, хто якій посаді краще відповідає, кому потрібно додати мотивації, а хто може своєю мотива­цією навіть поділитися з іншими. Я уважно спостерігав за своїми хлопцями в бою, щоб знати, кого потрібно заохотити та просунути по посаді, а кого — навпаки».

Під час служби ситуації були найнепередбачуваніші. Не обходилося й без певних помилок. Скажімо, ті хлопці, які на полігоні здавалися воїнами, викликали повагу, на практиці, в зоні бойових дій, мали вигляд спантеличених та розгублених. А хтось нічим особливим до виїзду не вирізнявся, але на справжній війні в них з’являється шалена енергія, запал та мотивація. Недарма в народі кажуть: війна всіх розставляє на свої долею визначені місця. Хтось намагається втекти, сховатися десь у тилу, в пункті постійної дислокації. А хтось із звичайного солдата стає командиром відділення або й головним сержантом взводу.

Так трапилося і з Олексієм. Після поранення командира роти постало питання: або чекати на прибуття нового офіцера, або шукати внутрішні резерви. І бійці вирішили питання по-фронтовому, довіривши командування підрозділом офіцерові структури МПЗ. А на війні таке дорого коштує й багато про що свідчить.

Надовго не затримався на ротній посаді й Вадим. З огляду на його професійний досвід та вміння працювати з людьми командування бригади підвищило його до батальйонного рівня — заступника комбата з МПЗ. На вищій посаді йому належить відкривати складніший пласт людських характерів та розв’язувати хитросплетіння людських доль. «Головне не те, хто й що красиво обіцяє, а хто робить реальні справи, хто зараз із тобою», — ділиться враженнями молодший із братів Севруків.

Яким вони бачать своє життя в подальшому? За їхніми словами, за час війни навчилися нічого довгостроково не планувати. Бо наступної миті все може змінитися і навіть, на жаль, закінчитися. Планують максимум на день, а загалом — на чотири хвилини. Головне — нічого не відкладати на потім.