Коли думаєш про війну на сході, про постійні обстріли, загибель людей і ту жорстокість, з якою щодня доводиться стикатися людям, що волею долі опинилися по той бік фронту, стає моторошно. Моторошно передусім від того, що ти ніяк не можеш вплинути на перебіг цих подій (про волонтерську допомогу не йдеться — це окрема сторінка нашого життя, без якої нашим хлопцям було б зовсім непереливки). 

Але всі мусять знати, що там, по той бік лінії розмежування, відбувається насправді. Як людям живеться, адже що б там казали і як би сприймали події, які нині відбуваються, ці люди — теж українці. Тож коли в редакцію прийшов Артур (з етичних міркувань назвемо його так), який приїхав у Київ із Брянки Луганської області, де нині порядкують бойовики і де залишилася старенька мама, запитанням до цього чоловіка не було кінця-краю. 

Фото з сайту panoramio.com

Російська «гостинність»

Вразила історія 28-річної жінки, яка, коли на сході стало гаряче, схопила за руки дітей — 9-річну доньку й 6-річного сина, сякі-такі пожитки (скільки там візьмеш у кілька сумок!) й вирішила шукати щастя в Росії. Повірила пропаганді: російські телеканали навперебій розказували, як там добре і як дбають про біженців з України.

Дісталася на базу в Ростов. «А де ж я з дітьми житиму?» — питає. Їй відказують: мовляв, намет бачиш (дивиться — і справді є, великий, зелений, такий, у якому зазвичай військові під час навчань живуть)? Шукай місце: де знайдеш — там і житимеш… «А їсти ж нам що?» — це ще одне запитання навздогін, на що почула відповідь: а що знайдеш. І рожеві окуляри, за якими досі ховався світ, враз пішли тріщинами, а за мить і зовсім опали до ніг шматочками скла. Довелося вже попутками повертатися в Україну — хоч і на захоплену бойовиками територію, проте на рідну землю.

Без ліків і хліба

Історії друзів і знайомих, яскраві картинки, вихоплені з життя, висновки і порівняння — спливе час, і не одна книжка з’явиться про ті події, а зараз просто кілька штрихів. Зневіри. Болю. Безвиході. Безмовного крику «Господи, за що?» І бажання вижити.

«Якось на місцевому базарі, — розповідає Артур, — поки ми з матір’ю купували м’ясо, щоб зробити заготовки на зиму, підійшла старенька, яка попросила шматочок легенів, бо навіть на кілограм у неї не вистачало грошей». За словами мого співрозмовника, нормально скупитися чи то на базарі, а чи в магазині мають змогу тільки місцеві вояки різного гатунку: і росіяни, які отримують за таку свою «роботу» дуже непогану платню, і їхні українські посіпаки, які теж не бідують, бо мають свої «аргументи» у боротьбі за виживання. Вони легко собі дозволяють ледь не щодня викидати по 200—300 гривень за вечерю у тамтешніх кафе, підгодовуючи місцевих дівчат, які просто не бачать іншого виходу, крім як бути сателітами при цих «хазяях» життя.

А що робити пенсіонерові, коли навіть сало середньої якості коштує не менше 160 гривень?! Про м’ясо, ціна на яке для цієї категорії тамтешніх жителів взагалі захмарна, навіть мріяти не доводиться! Та й на цукор, щоб бодай варення на зиму зварити, теж не дуже розраховуватимеш: тоді як у Києві на ринках він коштує в середньому 13 гривень за кілограм (за 5-кілограмовий мішечок правлять 64 гривні), на території «ЛНР» — не менше 27. Цікавлюся, скільки коштує молоко-кефір-ряжанка. «На жаль, не знаю, бо не купував, — розгубився чоловік, — проте можу сказати, скільки коштує пиво: ціна на півлітрову пляшку стартує з 30 гривень, місцеве можна купити й за 24, та якісне дорожче — від 50—60 гривень. Проте останнім часом ціни почали трохи падати, бо навезли пива російського виробництва… Півлітра горілки — від 70 гривень. Літрова пляшка звичайнісінької питної води — від 18—20 гривень, проте таку краще не брати: я якось купив чи то з лимоном, чи ще з чимось, і довелося вилити, бо пити те, що було у тій пляшці, просто неможливо».

За словами Артура, найдешевше м’ясо — це курячі крильця, їх можна купити за 55 гривень за кілограм. Курячий фарш трохи дорожчий — приблизно 75 гривень. Свинина і яловичина, коли з’являється, — далеко за сотню: ошийок і вирізка — 170—200 гривень. Індиче м’ясо — стартує з 90 гривень. Середня ціна літрової пляшки соняшникової чи кукурудзяної олії «танцює» довкола 38 гривень. Десяток яєць дешевше, ніж за 25—30 гривень, годі й шукати. Буханку хліба вагою менш ніж півкілограма можна знайти і за 8 гривень, а можна й за 4,50.

«Знаєте, що їх об’єднує? — запитує Артур і відразу ж відповідає: — Погана якість. Знайомий займається випічкою хліба, тож я цікавився, чому з хлібом такі проблеми. Так-от, уся біда в тому, що придбати зерно підприємець може тільки на внутрішній території (в «ДНР» чи «ЛНР». — Авт.), а температурно-вологісні умови його зберігання не витримано, тож і доводиться пекти з того, що є. Чи зміниться щось із новим урожаєм, казати не беруся».

Та дорогим м’ясом й неякісним і відверто несмачним хлібом проблеми, пов’язані з харчуванням людей на території, підконтрольній бойовикам, не вичерпуються. «Коли перестали завозити українські товари, — веде далі чоловік, — сюди хлинула російська продукція: ковбаси, сири, пиво. Ціна на варені починається з 45 гривень, проте якісну дешевше за 130 гривень не купиш. Напівкопчені ковбаси — від 120-130 гривень, хороші сирокопчені й сиров’ялені дешевше, ніж за 240 гривень, годі й шукати. Якість сирів теж далеко не найкраща, проте вони дорогі: кілограм найдешевшого коштує 115 гривень. Картопля — й та кусається, бо кілограм обходиться приблизно в 15—18 гривень».

Не краща ситуація і з ліками: в аптеках їх удень зі свічкою не знайдеш, тож люди всілякими правдами й неправдами дістають їх фактично з «великої землі», шукаючи родичів, друзів чи й просто знайомих у Києві чи інших містах, підконтрольних українській владі. «У лікарнях дещо є, — розставляє крапки над «і» Артур, — але це ліки, які потрапляють на схід у фурах російських «гумконвоїв», тож їх використовують зазвичай не для потреб населення, а для лікування поранених бойовиків і російських військових».

І без пенсії біда, і з нею морока…

Найтяжче виживати людям літнім і тим, хто має серйозну хворобу. Пенсіонерам, щоб отримувати гроші, доводиться оформлювати пенсії на територіях, не підконтрольних бойовикам, а тільки виїхати звідти коштує багато сил і нервів, яких у хворих людей катма.

«Моя мама оформила пенсію в сестри в Харківській області, — веде далі мій співрозмовник, — а є знайома, у якої за межами Брянки нікого немає, та ще й майже не ходить. Як їй отримувати пенсію, хто відповість?!»

Знову ж таки, якщо йдеться про пенсії, то це тільки одна з проблем, пов’язаних із їхнім отриманням. Ті, хто їх переоформив і отримує на банківську картку, мають іншу мороку: як із картки отримати готівку? Підприємливі ділки відразу організували собі на цьому «бізнес»: забирають у дідусів-бабусь банківські картки і добре, якщо за 10—15% «винагороди» повертають їх, а трапляється так, що потім пенсіонер не бачить ні «добровільного помічника», ні грошей, ні своєї банківської картки… Та й нав’язуваний там російський рубль (до речі, тільки 1998 року випуску — новенькі привозять запакованими) створює проблеми: тамтешнє «керівництво» закріпило курс до гривні 2 до 1.

«Люди усвідомлюють, що він не відповідає дійсності, — каже Артур, — та якщо хтось порушить це правило і це побачать, людину покарають. А пенсії «від Росії», тобто в рублях, виплачують нерегулярно і не в повному обсязі: оголошують, що вже платять за липень, а у списку ще є люди, які не отримали й за травень, — ті, хто зазвичай отримував гроші після 10 числа місяця».

Тож людям, як каже Артур, щоб вижити, доводиться вести натуральне господарство. Він знає родину, котра придбала двох поросяток, семеро курей і, щоб прогодуватися, почала обробляти город: засіяли кукурудзу, ще якісь буряки й інші кормові культури, посадили трохи картопельки, помідорів-огірків. І так нині чинить багато тамтешніх жителів. І молодим не з медом: все, що можна (метал, верстати тощо, хіба що вугілля й досі справно йде на Росію), звідти вже вивезли, підприємства розграбували і знищили, роботи немає, статків також, так званій владі «ЛНР» до проблем цивільного населення немає жодного діла — вони між собою не припиняють скубатися, бо ніяк не можуть вирішити, хто ж із них насправді головний, тож вибір у людей, щоб вижити, невеликий…

На танку по… пиво і цигарки

У самій Бранці — десятки місць, де розташована військова техніка. Коли було зовсім гаряче, ставили танки попід школою, дитсадком і стріляли звідти, а потім влаштовували гвалт: мовляв, українські військові розстріляли місцеву школу! В одному з колишніх готелів — штаб росіян. До речі, зазначає Артур, вони поводяться спокійно — представники «ЛНР» більш нахабні й брутальні. Але за цим зовнішнім спокоєм — справді звіряче нутро загарбників.

«Є кілька точок, де вони тримають заручників, — це знову Артур, — їм не тільки двір доводиться мести, людей катують — дехто після такого опиняється у підконтрольних їм лікарнях. Як катують? Не був там — напевне не знаю. А ось що пережив мій 27-річний син, який, вирішивши з друзями визволити захопленого росіянами товариша, сам потрапив до них у полон, знаю: його півтора місяця тримали в Горлівці, додому потрапив із простріленими ногами, переламаними майже всіма ребрами, відбитими внутрішніми органами. Лікарі кажуть, що зір навряд чи відновиться повністю, і кульгатиме хлопець до кінця життя».

Увечері ходити вулицями не можна — комендантська година. «Якось довелося визволяти з лап місцевих босів матір двох дітей, яка пізно поверталася додому: без будь-яких запитань загребли нібито за порушення комендантської години, а чим це могло скінчитися, нікому не відомо, — веде далі мій співрозмовник. — Чому невідомо? Бо ці люди почуваються повністю безкарними. Був ще один випадок, коли росіяни просто на вулиці причепилися до жінки: мовляв, нам весело, приєднуйся! Вона їм паспорт показує: хлопці, я заміжня, у мене діти… Я втрутився в ту мить, коли синя книжечка дрібними шматками розлетілася навсібіч».

Був свідком ситуації, коли солдати держави-агресора приїхали в магазин на танку: пиво брали і цигарки. А сепаратистсько-бандитська братія головним аргументом під час розрахунку за товар, якого нагребли у магазині, вважала… автомати: поклали біля касирки і питають: то що, гроші треба? Забрати з рук просто посеред білого дня телефон чи ще якісь речі — взагалі як дихати: хто може заперечити?!

Щоправда, каже Артур, нині там організовано комендатуру — намагаються навести бодай натяк на порядок. «На роботу запрошували дуже оригінально, — каже чоловік, — приміром, на колишніх міліціонерів організували справжнє полювання: зупиняли підряд усі автомобілі, перевіряли документи, цікавилися фахом, і якщо натрапляли на колишнього міліціонера, ставили ультиматум: або йдеш до нас працювати, або забирайся звідси геть. Третього варіанта зазвичай ніхто не розглядає». Та головне, що проглядається нині, коли люди вже роздивилися свою перспективу під владою чи то «ЛНР», а чи «ДНР», вони багато б віддали за мирне небо, але кожен за вчорашню нелюбов до України тепер мусить платити свою ціну.