Мене зупинило оголошення на одній із бетонних плит, що під час протистоянь  перегороджували вулицю, по якій щодня іду на роботу: «Прошу відгукнутися тих, хто лежав на барикаді під завалом людських тіл і вижив на вулиці Інститутській,  біля метро «Хрещатик», 18 лютого. Я один із вас». А докладніше про ту ситуацію згодом дізналася від волинянина Івана Войчука, що розшукував її учасників, і киян Валерія Григоренка й Олега Матютенка, які зателефонували йому найпершими.
Їм не судилося познайомитися на Євромайдані, хоч кожен провів там не день і не два. У Валерія, якому за 60, була зокрема страшна ніч 19 січня на Грушевського, коли вперше побачив, як людям вибивають очі, а хлопцеві, що стояв поруч, вибухом гранати відірвало кисть, тільки жили стирчали… Іншої тривожної ночі  запам’ятався чоловік, який потай від дружини привів на Майдан двох синів. Помітив: чим більшою ставала небезпека, тим масовіше групувалися там люди. 

Серед марева синьо-жовтих прапорів закарпатці та гості з інших регіонів країни 15 березня віддали шану героям Карпатської України. Пам’ять захисників незалежної української держави з нагоди її 75-річчя вшановували на державному рівні відповідно до постанови Верховної Ради. Цей подвиг українців на диво нагадує подвиг юних захисників Української держави під Крутами…

Полтавська земля прийняла у своє лоно ще одного бійця
— Андрія ЧЕРНЕНКА  

Одна з центральних вулиць Чернівців носитиме ім’я
Олександра ЩЕРБАНЮКА

Сумчанина Олексія БРАТУШКА
поховали на Алеї почесних громадян міста

Із власної історії знаємо: задля великої мети кров проливається недаремно. Через це ми народ, якого правди сила ніким звойована ще не була. І не буде. Майдан довів, що сплюндрувати найголовніше — нашу душу — вже точно не вдасться — на її захист стала Небесна Cотня. Герої завжди будуть з нами. 

Чверть століття тому закінчилася  десятирічна масштабна авантюра Радянського Союзу з експорту соціалізму в Афганістан. Однак ця обставина ніяк не може применшувати особистого подвигу офіцерів, сержантів, прапорщиків, солдатів, які на розв’язаній не ними війні стали взірцем вірності військовій присязі та прикладом самопожертви в ім’я бойових товаришів. Наша розмова із саме таким воїном, а ще  засновником і керівником луцького спортивно-технічного клубу «Волинь-Карт» Ігорем КОВАЛЬЧУКОМ.

У тій більш як дев’ятирічній війні брали участь понад 160 тисяч українців. Понад 3 тисячі з них загинули. Ще 8 тисяч наших співгромадян повернулися пораненими та інвалідами, і половини з них уже немає серед живих… Але пам’ять — категорія вічна, тож держава мусить не забувати про кожного свого воїна-інтернаціоналіста. Як і в багатьох колективах, в «афганський рік» заходи, присвячені вшануванню своїх колег, які виконували інтернаціональний військовий обов’язок, відбудуться і в прокуратурі Харківської області. Зокрема, в музеї прокуратури планується відкриття спеціальної експозиції, де будуть зібрані чорно-білі світлини з домашніх фотоархівів воїнів-афганців, їхні нагороди і документи. Серед них — і особисті речі ветерана прокуратури області, кавалера ордена Червоної Зірки Сергія Вовнянка. 

Із найближчої рідні жительки села Пристанційного, що на Житомирщині, Марії Мойсієнко додому не повернулося троє братів. Першим на війну 30 червня 1941-го 25-річним пішов найстарший Микола. Він воював у різних підрозділах, зокрема  виконував обов’язки командира шабельного взводу 7-ї гвардійської кавалерійської Житомирської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького дивізії. В боях за Київ у листопаді 1943 року його було тяжко поранено в голову, після чого він міг на фронт не повертатися, але повернувся. Не зупинило його прагнення дійти до Берліна і друге поранення в обидві ноги.

Навіть в об’ємних дослідженнях, присвячених прориву оборони гітлерівців на Дніпрі, цій невдалій повітрянодесантній операції зазвичай відводиться лише кілька абзаців. Мовляв, у ніч на 24 вересня 1943 року в районі Букринського плацдарму висаджено десант, який із поставленими завданнями у повному обсязі не впорався, хоч «особовий склад виявив героїзм, мужність і стійкість». Отож багатьом видається, що йдеться про малозначимий епізод. Тим часом навіть у енциклопедичних виданнях радянських часів Дніпровську повітрянодесантну операцію називають однією з найбільших в історії десантних військ у Великій Вітчизняній війні.

 До меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років» зайшла Перемога. Серед чоловіків вона видавалась квіткою. Маленька. Чепурна. По-домашньому затишна і привітна. Лише численні нагороди свідчили, що Ніна Трохимець — солдат.
— На фронті з 1943 року, — розповідає. — Брала участь у визволенні Києва і Європи. Зенітниця. Двадцятий рік працюю відповідальним секретарем Ради ветеранів міста Вишневого Київської області. Від їх імені приїхала в музей.
Науково-виставковий проект, здійснений у меморіальному комплексі «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років», присвячений 70-річчю визволення Києва від фашистів. Одне з його завдань, наголосив Прем’єр-міністр Микола Азаров, зберегти історичну пам’ять, вшанувати героїв-захисників. 

У  селі Гатне Києво-Святошинського району Київщини відбулися урочисті заходи з нагоди 70-ї річниці визволення Києва та області від німецько-фашистських загарбників. Того дня на території Меморіалу загиблим воїнам села Гатне перепоховано 55 червоноармійців, які віддали свої життя у боях за столицю України під урочистий мітинг-реквієм на їхню честь.
У церемонії взяли участь віце-прем’єр-міністр Юрій Бойко, керівництво Київської обласної державної адміністрації та Київської обласної ради, народні депутати України, представники посольств Російської Федерації та Республіки Таджикистан, ветерани, представники археологічно-пошукового загону «Дніпро—Україна», жителі Києва та області.