Потребу в наданні державної підтримки аграрному страхуванню відчувають передусім ті країни, в яких розвинене масштабне виробництво зернових культур зі значним експортним потенціалом. Але в Україні такої підтримки нема, тож майже нема й аграрного страхування. 

Проблему навчання дітей у школах державною мовою порушували самі угорці ще влітку цього року. Про це казали експерти під час «круглого столу», де розглядали аспекти нового Закону «Про освіту». 

Ми повернулися до помешкання тоді, коли надворі вже почало сутеніти. Господар квартири, оцінивши мікроклімат, заспокоїв: «Зараз увімкну опалення!» — «У вас що, автономне?» — купився я на його обіцянку, знімаючи вогкі від осіннього дощу куртку й черевики. «Ще й яке! — гукнув він, вмикаючи… телевізор. — Послухаєш наших керівників про своєчасний початок опалювального сезону, хоч трохи стає тепліше». Минав восьмий день від офіційного початку опалювального сезону.  

На гербі Луганщини не випадково зображено коня: в області працюють аж чотири кінні заводи. Усі вони державні, всім майже двісті років. А комплекс будівель Деркульського конезаводу — пам’ятка архітектури ХVІІІ століття. Тут є унікальний манеж для тренувань молодих коней, побудований в 1897 році в японському стилі, головна тренерська стайня з особливою акустикою. Щоправда, нині, коли підприємство святкує 250-річний ювілей, тут утримують усього 160 коней, але немає жодного тренера і жокея. «Якщо так займатимемося кіньми, фори Європі вони не дадуть», — вважає начкон підприємства Павло Бруско. Начкон — це назва головного зоотехніка з конярства, так би мовити, данина традиціям. 

Самий центр Харкова. Найбільш людний перехід через вулицю Сумську до станції метро «Історичний музей». Він знаковий як місце зустрічей «під градусником». Сьогодні тут не зустрічається молодь, не чекають із букетами закохані. Але квітів не злічити. І свічок, запалених на спомин душ загиблих... 

Коли цього тижня Україну відвідував міністр зовнішньої економіки і закордонних справ Угорщини Петер Сіярто, він проігнорував зустріч з колегою Павлом Клімкіним, мотивуючи це образою з приводу мовної статті нашого Закону «Про освіту». Натомість іноземний дипломат поспілкувався з угорською громадою Закарпатської області й гордо відбув на батьківщину. 

За першої можливості у населених пунктах, які постраждали внаслідок вибухів на військових складах біля Калинівки 26 вересня, люди і влада перейнялися тим, щоб до початку дощів і настання холодів залатати дахи, відновити вибиті вікна і засклити їх у житлових будинках та в соціальних закладах. Багато підприємств і компаній відгукнулися на прохання та надали допомогу — хто матеріалами, хто безкоштовною працею. Ось лише хотілося, щоб нас згуртовувала не біда, а передбачувані гарні справи. 

Смілянська медсанчастина №14 — заклад на Черкащині відомий. Свого часу тут лікували тільки залізничників, потім — широке коло не лише жителів Смілянського району, а й сусіднього Кам’янського. Недавно керівництво держави, здавалося б, знайшло найоптимальніше призначення для цього закладу: згідно з директивними документами, медсанчастина мала стати Національним центром реабілітації інвалідів-учасників АТО (одним із п’яти у країні). Але й досі цього не сталося, а медсанчастина не працює. Чому? 

Перманентне реформування лісового господарства країни за роки незалежності позитивних зрушень не спричинило. Істотний стримувальний чинник прогресу в цьому питанні — недосконалість вітчизняного земельного, податкового і лісового законодавства.

Проголошуване реформування відбувається під гаслом «Державне управління лісами», що стартувало ще 1918 року, а за часів незалежності модифікувалось у вираз «Державне регулювання та управління у сфері лісових відносин». Зміст його полягає у тому, що «основним завданням державного регулювання та управління у сфері лісових відносин є забезпечення ефективної охорони, належного захисту, раціонального використання та відтворення лісів». 

П’ятеро дітей з ранцями за плечима впевнено підіймаються звивистою гірською стежкою, розмитою дощем. Учнів, які саме повертаються зі школи, зустрічаю на крутому схилі у присілку Ставник неподалік села Космач на Івано-Франківщині. Першокласниця Оля Вагалюк, її сестричка третьокласниця Марійка і братик четвертокласник Іван у компанії однокласників Миколи Кищука й Ореста Гаврищука залюбки розповідають про життя у мальовничому краю. Щодня юні горяни мужньо долають небезпечний шлях до знань — за будь-якої погоди йдуть пішки три кілометри до школи. Адже стрімкою ґрунтовою й водночас слизькою дорогою не проїде жоден шкільний автобус.