«Отруєна справедливість» — так називався матеріал в «Урядовому кур’єрі» від 25 жовтня минулого року. В ньому йшлося про напругу в стосунках між орендарями паїв ТОВ «Акріс-Агро» та селянами з Великої Омеляни, що під самісіньким Рівним. Така напруга (і не лише в цьому селі) тримається вже не перший рік. Люди переконані: їх труять пестицидами, якими згадана фірма й далі обробляє посіви.

25 листопада Україна вшановувала пам’ять жертв Голодомору. Цього року історики зробили акцент на тому, що геноцид був реакцією комуністичного режиму на спробу відродження Української держави, помстою за прагнення до свободи. Про перспективу притягнути до суду в Гаазі наступницю Радянського Союзу Росію, про те, чи вдасться колись відкрити архіви КДБ, і чому дотепер лише 15 країн визнали Голодомор геноцидом українського народу, розповідає голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ЯТРОВИЧ кориспондентові Укрінформу. 

Недавній ранок листопада почався із дзвінка. Мої знайомі, котрі через складні обставини залишилися в Луганську, телефонували, щоб дізнатися в киянина, що відбувається в їхньому рідному місті. Виявилося, телебачення у них не працює, радіо теж. Мобільний зв’язок — із перебоями. Газети не вийшли. На центральних вулицях — військові зі зброєю, без розпізнавальних знаків, з білими пов’язками на рукавах. 

Нині їх майже 2 мільйони — людей, яким від початку воєнних дій на сході країни й анексії Криму довелося покинути домівки. Вони могли б стати біженцями, шукати захисту і притулку від війни в інших країнах. Та більшість з них обрали Батьківщину. Перемістилися на її території лише далі від епіцентру бойових дій або окупації.

Найбільше їх переїхали в області, які межують з Донеччиною і Луганщиною, — на Дніпропетровщину й Харківщину. Проте й до столиці та області їх прибуло чимало: близько 230 тисяч, тобто кожен десятий. Із Криму переселенців менше, ніж з Донбасу (на 2 мільйони — лише 50 тисяч), з яких столиця прихистила понад 10 тисяч. 

Нудотний запах заповзає в кожну альвеолу, кожен бронх, в одяг, волосся і навіть, здається, зуби й кістки. Коли дме західний вітер, гуляти красивезною стежиною національного природного парку «Голосіївський», що пролягає від Китаївських ставів і Троїцької церкви до Національного музею народної архітектури та побуту, неможливо. Але якщо відпочивальникам вільно обрати інший маршрут, то мешканцям будинків на проспекті Науки та в мікрорайоні поряд із ним подітися нікуди. Дістається і жителям убитих хрущовок і бараків (там ще досі позалишалися), й елітних особняків, а також ченцям Троїцького монастиря. Тож у цьому краї зміні напрямку вітру радіють усі незалежно від віку, статі й статків. Натомість настрій і здоров’я псується у жителів розташованих східніше Києва Пирогова і Корчуватого. 

«Доброго ранку!» — одноголосно вітають учителя учні в одному класі. «Dziel dobry!» — відповідають в іншому. Саме так — державною або рідною — щоранку розпочинається урок для учнів львівської середньої загальноосвітньої школи № 10 ім. Святої Марії Магдалени з польською мовою навчання. 

«Величезне прохання від усіх нас: поверніть людям віру в справедливість. Допоможіть їм знайти правду. І прошу: завжди пам’ятайте ту ціну, яку заплатила Україна за незалежний і справедливий суд, за вашу можливість там працювати», — ці слова глави держави підкреслили урочистість і важливість моменту складання присяги новими суддями Верховного Суду. 

У Київському районі Донецька біля приміщення видавництва «Донеччина» свого часу встановили пам’ятний знак на честь місцевих журналістів і письменників — учасників Великої Вітчизняної війни. Біля меморіальних плит, де вибиті 247 прізвищ колег, які загинули чи померли вже після війни, ми зазвичай щороку збиралися до Дня преси чи Дня Перемоги. Цю традицію проросійські «асвабадітєлі» спробувати відновити й після окупації ними міста. Але нормальні колеги під різними приводами відмовилися брати участь у шоу. Втім, час від часу вони й зараз приходять сюди, немов на кладовище. Бо одинадцятиповерхове приміщення, де колись кипіло життя обласних і міських редакцій, стоїть пусткою. А меморіал загиблим колегам вони звуть знаком свободі слова: приниженій, сплюндрованій, забороненій та вигнаній звідси у фатальному 2014-му. 

Сталося. На тло тотального дикунського знищення і занедбання архітектурних пам’яток будь-якого рівня і захисту блиснув промінчик надії. Знайшлася людина, яка кинула виклик відомому вислову: «Легко любити Україну до глибини душі, спробуйте любити її до глибини власної кишені». Генеральний директор компанії «B&H film distribution» Богдан Батрух спробував: днями він повідомив про своє рішення стати меценатом та інвестором проекту реставрації київської пам’ятки архітектури і містобудування Будинку зі зміями та каштанами. Шедевра, який навіть у штучно доведеному до жалюгідності стані приковує до себе погляд. За який не один рік триває битва між небайдужими киянами і нікчемами з тугими гаманцями, що для них краса — це золоті унітази і банальні висотки в історичному середмісті. 

Символ національного природного парку (НПП) «Синевир» — безумовно, одноіменне озеро, НПП «Каратський» — Говерла, НПП «Гуцульщина» — садиба Святого Миколая. А що є символом розташованого в долинах Черемошу й Сірету (Чернівецька область) НПП «Вижницький»? Донедавна емблемою цього природного парку могли вважати зубра. Наша газета навіть присвятила вижницьким зубрам цілу сторінку («Імператори лісу» від 26 квітня 2013 року). Але не так сталося, як гадалося. Нині в парку зубрів уже немає. Самець загинув від серцевої недостатності — так-так, і звірі на таке слабують. А самку, щоб не нудьгувала наодинці, довелося віддати у сусідній Сторожинецький лісгосп. Там у вольєрному господарстві площею 85 гектарів саме сумував тамтешній зубр.