На відміну від нав’язуваного нам нині «шансону» з вульгарно-примітивною музикою і текстами, його легендарну «Пісню про рушник» переклали понад 90 мовами. Автор цього шедевра ще за радянських часівстав повпредом української культури, заявивши на весь світ, хто ми такі і яких батьків діти.

У сім’ї, де народився майбутній поет, було аж одинадцять братів і сестер. Батько хотів, щоб  сини перейняли його професію, але чоботарем став лише найстарший Сергій. Натомість наймолодшому — Андрієві — судилась особлива доля.

Після закінчення місцевої школи-семирічки в Обухові юнак вступив до медичної профшколи в Києві, та вже за рік усвідомив, що лікарська справа — не його покликання. 

Більшу частину життя  (свій перший номер з шістьма хижаками він виконав перед публікою в 14 років) Володимир Шевченко дресирував левів і тигрів. Через його руки пройшли понад 160 хижаків. З 1972 року номери Володимира Шевченка і його дружини Людмили були візиткою Київського цирку, брендом, відомим у всьому світі.
Володимира Шевченка за життя називали легендою, він належав до п’ятірки кращих дресирувальників світу. На манежі він творив дива. Один з найвідоміших його трюків — «Аргентинське танго з левицею». Шевченко кілька місяців привчав хижака ставати на задні лапи і класти передні йому на плечі. Номер, в якому дресирувальник виконав танго з левицею під музику, прогримів на весь світ. За цей трюк його називали «тим, хто танцює з левами». 

Їх обох уже немає на цьому світі. Але залишається пам’ять про  ветеранів, які всупереч жорстокій і немилосердній долі до останнього дня вірили в торжество справедливості. Однак вона так і не взяла гору — натомість перемогли заздрість, наклеп, підступність. Виходить, що фашистів вони здолали, а в двобої з брехнею не змогли довести свою правоту.  
Уперше Омеляна Сокола, якому на початку війни було 37, призвали на фронт 26 липня 1941-го. Через три дні разом з іншими новобранцями він прибув до Чернігова, а вже наступного ранку необстріляне поповнення почало марш-кидок уздовж Десни до дніпровських рубежів.

Ті, хто знає історію Сум бодай пунктирно, не можуть оминути цю  постать. Не буде перебільшенням сказати, що й сьогоднішнє місто та його жителі сповна користуються численними благами, залишеними у спадок Іваном Харитоненком. Дитяча лікарня Святої Зінаїди і залізобетонний міст через Сумку, кадетський корпус і Олександрівська чоловіча гімназія з пансіоном, особняк на вулиці Троїцькій і Свято-Троїцький собор, залізниця і вокзали лінії Баси — Бєлгород та духовне училище…
А ще ж пам’ятка садово-паркової архітектури загальнодержавного значення Наталівка, Пархомівський історико-художній музей, лікарня для робітників у Мурафі на Харківщині, богадільня у Нижній Сироватці, участь у спорудженні пам’ятника  Богданові Хмельницькому в Києві, сотні інших пожертв на культурні, мистецькі, духовні проекти. 

За радянських часів ім’я видатного політичного діяча УНР, глави Української греко-православної церкви Канади митрополита Іларіона було під забороною на його рідній землі. У рік його 130-річчя пам’ять про видатного уродженця Житомирщини повернута народу, заради блага якого Іван Огієнко не шкодував ні сил, ні самого життя.
 Уже відомим вченим і релігійним діячем наш земляк написав: «Я син козака і вихований хоч у бідності, та на волі». 

Володимир Лук’яненко належить до тих особистостей, яким стовідсотково пасує епітет «легендарний». І в Сумах, і загалом в Україні складно знайти подібну постать, що уособлювала б такий виробничий, науковий і організаторський масштаби. В обласному центрі, де Володимир Матвійович мешкає з кінця 40-х років минулого століття, його чудово знають не тільки як досвідченого і професійного керівника одного з найбільших промислових підприємств України, і загалом Європи, а й як громадського діяча, дбайливого господаря, для якого турботи про підприємство і розвиток міста  єдині і невіддільні.

Напередодні 75-го дня народження В. Лук’яненка кореспондент «УК» зустрівся з ювіляром. 

Чомусь склався стереотип, що першовідкривач залізорудних скарбів Кривбасу Олександр Поль — романтик і дивак, який, за твердженням численних біографів, «закінчивши курс наук, повернувся в рідні степи, взяв до рук посоха і пішов пішки оглядати могили, городища, урочища». Насправді йдеться про підприємливого прагматика, чиї заслуги нічим не менші, ніж в англійця Джона Юза, від якого зазвичай розпочинають офіційний відлік індустріалізації півдня України. 

Нині важко віриться, що у 1927—1929 роках єдина в Україні Одеська кіностудія випускала понад 40% усіх фільмів у СРСР. Саме на доходи від їх прокату збудували найпотужнішу в тодішній Європі Київську кіностудію. За визнанням сучасників, життя на ній зосереджувалося довкола двох непересічних особистостей — Олександра Довженка та Івана Кавалерідзе.
Утім, коли урочисто відзначали 50-річчя Київської кіностудії ім. О. Довженка, одного з її корифеїв уже не було серед живих, а іншому вручили квиток у… п’ятий ряд балкона третього ярусу столичного оперного театру. 

Скажіть відверто: ви тільки в душі мандрівник чи таким є насправді? Полюбляєте реальні мандрівки чи віртуальні, коли світи і цивілізації, епохи і грандіозні події проходять не повз вас, а ви берете активнішу участь у них? Якщо все це захоплює, тоді нова книжка «Метеорит» відомого майстра українського гумористичного цеху Павла Куща адресована саме вам. 

Це могла бути розповідь про приземлену героїню, яка не будує повітряних замків. Але так само можна було б повідати про неї і романтичну історію —майже 35 років тому вона приїхала піднімати чернігівські ліси; про її сильний характер в одних випадках і про душевну м’якість в інших; про її однаково натхненне уміння як зварити смачний борщ, так і виявити та ліквідувати неполадки хоч у тракторі, хоч в автівці, хоч у деревообробному верстаті. І коли перше ніби так і годиться, то на здивування щодо решти вона знизує плечима: «Так мене цьому добре навчили! Знаю, як працюють двигун і стартер, що таке генератор і коробка передач, навіщо зчеплення і газорозподільний механізм». Це все освіта, здобута в Українській сільськогосподарській академії.