Минулого літа, в Міжнародний день захисту дітей,  вундеркінду зі Звенигородки на Черкащині Віталику Нечаєву пощастило поспілкуватися з Президентом України Віктором Януковичем і навіть потиснути його руку. Хлопчик і сам якось виявив бажання в майбутньому стати президентом країни. Отож обом чоловікам було про що поговорити.
А поки що 9-річний учень, значно випередивши своїх однокласників у вивченні історії, пробує читати лекції для третьокурсників інституту історії та філософії Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького. Якщо перед першою дуже хвилювався, — як, мовляв, сприймуть такого юного лектора? — то друга пройшла напрочуд спокійно. 

Бувають відкриття, після яких неможливо, не опираючись на них, розвивати, вдосконалювати ту галузь науки, в якій вони зроблені. Так було, наприклад, у природознавстві після відкриттів Коперника і Дарвіна, в музиці — після Бетховена і Чайковського, в літературі — після Шекспіра і Пушкіна. Всі вони направляли хід людських думок і почуттів. На їх основі люди рухали вперед не лише науку, техніку, мистецтво, перетворювали природу, а й самі виховувались, ставали сильнішими, людянішими, кращими.
У цій дорогоцінній низці постає й педагогіка Антона Семеновича Макаренка, який працював у Харкові в двох закладах — Курязькій колонії і Дитячій трудовій комуні імені Дзержинського. 

Українське родове коріння яскраво висвітилося Володимиру Вернадському з височини 80-річного життя. У «Спогадах» він писав, що батько й мати його були киянами, з родин, де були живі національні традиції. Їхні дитячі роки пройшли в Полтаві й Харкові. Батьки добре знали українську мову. Мати, дуже музична, із сильним голосом (мецо-сопрано), прекрасно співала українські пісні. Бували в них удома й українські хори.
Материн рідний дядько М. І. Гулак очолював разом з Тарасом Шевченком і Миколою Костомаровим знамените Кирило-Мефодіївське братство. Крім того, мати училася в Левашовському жіночому пансіоні в Києві з майбутньою дружиною Костомарова. «Вона часто,— згадував Володимир Іванович, — розповідала мені про її трагічну і романтичну долю». 

Що в житті людини, яка хоче, щоб пішли за нею (кожен селекціонер, і не тільки він, про це мріє), головне? Вміння переконати конкретною справою. Результат, що тішить не тільки його творця, а й суспільство. Шлях до цього, особливо в наш час, дуже складний. Адже життя людське співмірне з природними явищами. Одні шукають у верхів’ях потоку. Шумлять, гуркочуть громом і блискавками, наганяючи страху. А потім закривають усе чорною хмарою, яка, здається, ось-ось прорветься довгожданим дощем. Проте знову завіяло-загуло, і сліду доброго не залишилося. Одне слово, з великого галасу — нічого, крім розчарування.

Коли подібне відбувається в суспільстві (а ми це спостерігаємо вже двадцять років), дуже важко доводиться тим, хто звик не шуміти, а робити. У часи великих потрясінь творцеві вистояти перед натиском шаленої бурі самозакоханих руйнівників — так само, як паростку пробитися через асфальт. Володимир Моргун це зробив. Що допомогло? Мудрість. Відповідальність. Професійна гордість.

Хтось думає, що, перебуваючи на владних посадах, може вершити долі і народів, і окремих особистостей, зводячи на п’єдестал нікчем і розчавлюючи світочів. Але істина все одно восторжествує, навіть якщо це трапиться через кілька століть чи й тисячоліття, а розтиражована слава пустот ніколи нічим не продовжиться.
Немає й сліду від могили Володимира Липського, знищеної більшовиками, на жаль, не кожен українець скаже, хто цей чоловік. Та попри те, наш співвітчизник не перестане від цього невігластва бути справді видатним ученим, ботаніком світового рівня. 

Найкоштовніша прикраса — то олімпійське «золото», а мрії рано чи пізно здійснюються, якщо мріяти правильно. Правильно вірити, докладати зусиль, ставити мету і досягати. Про все це вона думала, стоячи на найвищій сходинці лондонського п’єдесталу під звуки українського гімну.
Фехтувальниця Яна Шемякіна здобула перше «золото» для України на минулих Олімпійських іграх у Лондоні. Того дня вона здійснила не лише свою мрію, а й виправдала сподівання нас усіх. 

Коли добре знаний на Прикарпатті хірург Ярема Васильович Кобринський робив нескладні операції, з-поміжйого помічників інколи була й дівчинка у завеликому, як на її зріст, білому халаті — його улюблена донька Наталочка. І ніякі вмовляння не змушували її піти в цей час у кіно чи погратися в парку зі своїми однолітками. А тим, хто настійливо допитувався, чи буде вона в майбутньому лікарем, ще з дошкільного віку серйозно відповідала: «Не лікарем, а хірургом!»

Після закінчення Київського національного університету імені Тараса Шевченка Наталія Штефуца повернулася з дипломом до рідного Ужгорода. З того часу розпочався її творчий шлях. Вибір професії пояснює багатогранністю журналістської праці, змогою часто подорожувати, зустрічатися з новими цікавими людьми і захоплено розповідати про них широкому загалу.
Спершу працювала на обласному телебаченні в інформаційних, інформаційно-аналітичних програмах, була ведучою новин. Разом з колегами започатковувала молодіжну та спортивну програми, експериментувала з різними проектами. Приміром, той, що називався «Просто неба», ознайомлював телеглядачів з життям сільських громад Закарпатського краю. 

Кажуть, що не людина обирає долю — доля сама знаходить свою обраницю. Життєвий шлях подолянки Лідії Новак розпочинався з освітньої ниви: десять років після здобуття першої вищої освіти вчителя української мови та літератури вона працювала на Хмельниччині. Потім здобула ще фах практичного психолога, а після переїзду до столиці перейшла в соціальну сферу.
П’ять років тому вона очолила унікальний центр «Місто щасливих дітей» — благодійну організацію, у якій на довготривалій основі проходять соціально-психологічну реабілітацію діти, котрі залишилися без піклування дорослих. Так-от, їхні зранені душі й лікують фахівці під орудою цієї жінки з добрим і щедрим серцем.

Він прийшов у світ ранньою весною. І так само весною, у рік тридцятиліття, обірвалася ниточка його життя. Не стало людини, але залишилися його пісні, його чарівні мелодії. Минають роки, а вони звучать і торкаються найпотаємніших струн душі. Івасюк не загубився у плині часу, відлуння його кроків пам’ятає бруківка старого Львова. Мелодії і поетичні рядки, написані молодим талановитим і самобутнім автором і виконавцем, чарували дивовижною енергетикою, нікого не лишали байдужим. І музика та не старіє, не втрачає своєї яскравості і барв. Душа його пісень жива і досі.

Львів, відколи зазвучали Івасюкові «Червона рута», «Водограй», «Два перстені» і десятки інших, завжди освідчувався в любові молодому композиторові. Його шанобливо вітали ті, хто не був особисто знайомим, а він привітно всміхався кожному незнайомому у відповідь на вітання, може на серці залягла глибокими снігами туга. Слава виявилася річчю непростою, не бракувало недругів, заздрісників і тих, кому не давала спокою популярність молодого таланту...