День матері — одне з улюблених сімейних свят, присвячених найріднішій людині. Офіційно встановлений 1999 року на другу неділю травня, цей день вже тривалий час відзначаємо в умовах війни. Насамперед вшановуємо матерів захисників України. А одна з таких — не тільки мама й дружина військовослужбовця, а й перебуває в лавах Сил оборони. 

У Бахмуті мало хто чекав «братів»

Рідним містом для юної волинянки став Бахмут. На початку 1980­х її батьків відрядили на Донбас, де потребували молодих фахівців. Закінчивши школу, приїхала до тата й мами. Вийшла заміж за місцевого хлопця, народила синів і 20 років щасливо прожила в одному з найбільших міст Донеччини.

Чоловік був військовослужбовцем з 1999 року. Старший син 2015­го теж став на захист України, служив разом з батьком. Восени цього самого року військову частину передислокували із прифронтової Донеччини вглиб країни. Менший син на той час був ще школярем. Валентина, приїхавши разом із чоловіком у це військове містечко, влаштувалася стрільцем воєнізованої охорони, а 2019­го призвалася на військову службу. 

Солдат Валентина Кожемякіна фактично виконує обов’язки діловода, але, коли треба, виїжджає з іншими працівниками на приймання­передачу техніки, здійснює її огляд, фіксує пошкодження та ретельно обліковує виконані ремонти.

«Я так само, як і всі, в мороз та спеку на відкритих майданчиках та рампах описую машини, обстежую їх ззовні і зсередини. БМП, БТР, танки; надані іноземними партнерами американські «Бредлі», «Кірбі», фінські «Патрія» та інша бронетехніка мають особливості, тож мушу добре орієнтуватися в їхніх тактико­технічних характеристиках. 

Звичайно, це армія: самим оглядом моя робота не обмежується. В умовах нестачі особового складу і підвищеної потреби у водіях часто доводиться разом з іншими переганяти машини від рампи до місця проведення ремонтів і навпаки. Можу водити всі машини, але в населеному пункті ніколи не стаю в колону з хлопцями, бо це трошки страшно: велика машина, неповоротка на вузеньких цивільних вулицях, а тут автобуси, діти… Ця техніка, крім того, що і велика, і військова, і важка, ще й імпортна, тобто дуже відрізняється від нашої, здебільшого ще радянської. Не найсучасніша, але складніша, ніж наша. Втім все відносно. Десь наше краще, десь їхнє. Усе треба знати і вміти», — розповідає Валентина. 

…Початок війни застав родину Валентини в Бахмуті. Весна 2014 року, захоплення проросійськими бойовиками держустанов та військових частин, напади на відділки міліції. Військовослужбовці бази зберігання та ремонту бронетехніки, де служив Валентинин чоловік, відбили всі напади бойовиків, не дали ворогові нагоди захопити військову техніку.

«Був страх. Відчутний страх наелектризовував повітря. Було якесь нерозуміння, несприйняття всього того, що відбувається. Як таке могло статися? Звісно, ми розуміли причину, знали наміри росіян повернути собі Україну. Та якось все повернулося не так, як хотілося на Майдані. Ми розуміли, за що на Майдані стояли люди, але чому росія повелася так підступно? Не знаю, де як, але в нас, у Бахмуті, було дуже мало тих, хто чекав на росію. Люди горою стояли за Україну, допомагали військовим. Так, були ті, хто щось там мітингував, але так майже скрізь було», — згадує пані Валентина ті лихі часи.

Вона відверто ділиться наболілим. Наприклад, нагадує, що навіть у самому серці держави доводиться чути від цивільних: мовляв, українці теж стріляють!

«Ну звісно, стріляють. Бо захищаються. 

Коли москалі та москальські прихвосні приходили захоплювати військову частину чоловіка, він теж стріляв. Стріляв і розумів, що все може бути, бо тут цивільне населення, хтось може потрапити під кулю чи уламок… А який був вибір? Не стріляти, а здатися? Час показав, що цивільному населенню від цього не стає легше. До прикладу, Крим. росіян там було відносно небагато, але вони зробили свою брудну роботу, промили людям мізки.

У Криму була така сама сво, як і 2022­го. Вони це планували зробити і зробили так, як їм хотілося. А 2014­го те саме почалося і на Донбасі: гіркін 12 квітня зайшов у Слов’янськ. У Бахмуті не було гіркіних, але вистачало своїх засланих козачків. Проте їх у нашому місті швиденько присадили на місце», — розповідає вона.

Вороги вбили і місто, і всі спогади

2015 року військову частину, в якій служив Валентинин чоловік, вивели з Донеччини. Загроза, що ворог захопить техніку і створить збройне формування в нашому тилу, на той час була реальною. Наприкінці жовтня того року Валентинина родина приїхала у тихе містечко в центрі України. Життя текло тихо й спокійно аж до ранку 24 лютого 2022 року. 

«23 лютого чоловік заступив у наряд помічником чергового частини. І раптом дзвонить мені о 4 ранку, каже, що війна почалася. А я кажу: «Що ще за війна? Уже ж є одна!». Адже для когось, можливо, війна почалася 2022­го, але ж ми добре знали, що вона триває з весни 2014­го», — зітхає вона. 

Того дня чоловік додому вже не прийшов. Повернувся приблизно через місяць. Син на той момент був у Бахмуті. Він звільнився 2021 року, у травні поїхав у рідне місто, де залишився батьківський будинок — родинне гніздо. Але коли влучило у штаб АТО / ООС, що був поряд, швидко вивіз родину до батьків і повернувся на військову службу. Хлопцеві не було сенсу там залишатися: всі сусіди знали, що він військовий, а московити тим часом рухалися дуже швидко. 

Юнак добре розумів ситуацію: єдиний спосіб не потрапити до них у катівню — воювати проти них і зупинити раніше, ніж вони прийдуть у місто. Відтоді й досі служить у Силах оборони. 

Невдовзі почалися бої за Сіверськодонецьк. Для чоловіка Валентини це було дуже важко: він народився в цьому місті, його батько лишився там. Багато родичів ще до війни повиїжджали в росію, надзвонювали і намагалися «навчити жити». 

«Моя рідна сестра теж давно живе серед росіян. У них там своє життя, свої розмови. Теми війни ми з ними не порушуємо. Телефонуємо, розмовляємо, спілкуємося, але тільки про щось побутове. Я не хочу знати її думку про все це, а вона не хоче знати мою. Вона пам’ятає Україну, але не розуміє, чому ми не хочемо жити з ними «как раньше», — каже Валентина. 

Вона з болем згадує місто, де жила в мирні роки. Шкодує за будинком, який сім’я з великою любов’ю облаштовувала, бо вірила, що там житимуть діти та онуки, однак його більше немає. 

«Навіть коли ми визволимо Донеччину, нам нема куди повертатися. Але я б хотіла повернутися. Заїхати з чоловіком сюди на танку, який потім встановлять на постамент поряд із бахмутським літачком. Готова жити на руїнах, власними руками відбудовувати це все, але не думаю, що це місто колись буде відновлено. Можливо, побудують наново, але воно вже не буде таким, як я його пам’ятаю. Вороги не просто знищили наше місто — вони вбили наші спогади. Там жило більш як 100 тисяч людей, кожен мав своє місце першого поцілунку, батьківську домівку, гойдалку у дворі й ковзанку коло дороги, першу школу і перше місце роботи… Те, що назавжди залишилося у спогадах, але чого вже ніколи не покажеш дітям. Буде щось нове, але не таке, як було», — не приховує вона смутку. 

Рідний край — не просто земля

Валентинин чоловік нині продовжує військову службу в ремонтно­відновлювальному батальйоні однієї з десантно­штурмових бригад ЗСУ. Ремонтує техніку десь коло Сум, часом підрозділ переміщують ближче до Полтавської області, перекидають на Харківщину — туди, де є потреба в ремонтах. 

«Усі покоління в нашій родині захищають свою країну. Те, що він займається відновленням техніки, допомагає хлопцям вижити і перемогти. Син воює. Я організовую логістику ремонтів. Кожен робить ту роботу, в якій може бути максимально корисним. 

У цьому житті ми втратили багато цінностей, але головна цінність — сім’я. На жаль, у нас нині немає чіткого усвідомлення того, яку країну будуємо. Коли в нас буде повне розуміння мети та кордонів, тоді все стане на свої місця. Але це не про території, не про кілометри, а про цінності. Якщо цінність — територія, тоді ми й далі кластимемо людські життя, захищаючи квадратні метри. Якщо навпаки, цінність — це життя, ми шукатимемо кращі способи ведення війни, будемо потужно боротися дипломатично й інформаційно. 

Думаю, що якби ми дали більше можливостей молоді, вона впоралася б краще, ніж ми. Вони творчі, в них зовсім інше бачення», — розмірковує військовослужбовиця. 

На переконання Валентини, нинішнє покоління не боїться війни, бо народилося і виросло в ній. Вони не бояться воювати, однак їх не пошлеш «умєрєть за родіну», бо для них Батьківщина — то весь світ. Це зовсім інше покоління. Якби їм дали доступ до того, щоб вони могли щось змінювали, можливо, і ми б давно жили інакше. 

«Я бачу це у своїх синах. Один з них служить тут разом зі мною й батьком і вважає це своєю відповідальністю перед родиною. А другий ще перед повномасштабним вторгненням виїхав до Канади, зібрав там друзів у діаспорі і дуже сильно допомагає ЗСУ, зокрема 93 бригаді. І так багато хто нині робить. Тобто для них Україна — не край світу, а частина їхнього життя, їхня колиска. Але вони розуміють, що не все можна зробити, сидячи в колисці. Я вчуся в них бачити цю війну як частину загальної картини світу», — зізнається мати. 

На запитання, чи треба жінок призивати до війська, пані Валентина, яка має доволі значний досвід військової служби і бачить ситуацію також очима своїх чоловіка та сина, відповідає так: «Думаю, що це питання треба лишити на вибір самих дівчат, а також командирів підрозділів. Навіщо ти тут? Що робиш у війську таке, без чого воно не зможе виконувати свої завдання? Ти тут справді корисна чи лише для створення проблем у підрозділі? Адже не кожна жінка може виконувати обов’язки у війську, навіть перебуваючи на таких легких посадах, як діловод, медик, кухар.

Насправді військова дисципліна та чоловічий колектив — речі доволі жорсткі. Не всі можуть витримати вимоги щодо порядку несення військової служби та особливостей спілкування в чоловічому колективі. 

Але для армії загалом жіноча лінія певною мірою позитивна: дівчата бачать життя інакше, ніж чоловіки, і мають більш гнучкий підхід до роботи. Часом інтуїція та ретельність більш корисні, ніж грубий тиск. А загалом перше, що мене вразило, коли я познайомилася з військовими, — це те, що чоловіки в армії відрізняються від чоловіків у цивільному житті. Вони більш відповідальні, рішучі і схильні допомогти, захистити, щось зробити для розв’язання проблеми — в них розкривається їхня справжня чоловіча сутність. Тому своїх хлопців я щиро поважаю, бо є за що». 

На завершення розмови пані Валентина ділиться сокровенним.

«Чого я хочу? Найперше — перемоги, як і ми всі. Ще мрію, щоб усі луганці, донеччани, кримці повернулися додому. Цього прагнуть усі, з ким мені випадало спілкуватися, — щоб діти і дорослі повернулися в рідний край. Бо це для нас не просто земля, а частина нашого життя».