Особистості

  • Олександр ВЕРТІЛЬ

    Ой при лужку, при лужку, при щасливій долі!

    У пам’яті цупко тримається епізод із дитинства: початок 70-х років минулого століття, рідне село на Сумщині. Наша маленька квартира в будинку на чотирьох господарів. Мама щось готує на кухні. Аж раптом з радіоприймача оголошують про виступ заслуженого артиста УРСР Анатолія Мокренка. Вона відразу кличе з подвір’я тата, який порає господарство, і ми всі разом буквально завмираємо біля репродуктора.

    Не можу достеменно назвати пісню, яку тоді виконував Анатолій Юрійович. Цілком імовірно, що то могли бути «Дивлюсь я на небо», «Ніч яка місячна» чи «Ясени», однак по її закінченні ми довго перебували під магічним впливом його голосу. При цьому батьки неодмінно наголошували, що вони особисто знайомі з ріднею Анатолія Мокренка, бо самі родом із хутора Гринівка під Тернами, де народився співак. Більш того, кілька разів бачили його в рідному селі, коли їздили туди на вихідні. І стільки гордості було в тих словах! 

  • Оксана СТЕБЕЛЬСЬКА: «Щедрівку «В райськім городі» поєднали з американським джазом»

    З різдвяними концертами вокально-інструментальний ансамбль «Українські барви» об’їздив США, Канаду, Європу, але хоч раз щороку виступав і на Батьківщині — іноді навіть з туром, презентувавши його в Києві, у Національній філармонії України. Тож при зустрічі ми запитали в керівника ансамблю Оксани Стебельської:
      А якими музичними барвами прикрасив столичний колектив, мов ялинку, традиційне зимове свято в Україні 2013 року?
    — Захотілося надати нашій програмі «Щасливого Різдва» новий мистецький простір. Експерименти дуже любимо, тож обрали для неї нетиповий майданчик — концерт-хол «Фрідом». Він специфічний, бо асоціюється в людей з естрадними шоу. 

  • Віктор ШПАК

    Дрезденські скарби письменника Волинського

    Навіть далеким від мистецтва людям хоч щось говорять імена Рембрандта, Рафаеля, Рубенса, чиї картини є гордістю і окрасою знаменитої колекції Дрезденської картинної галереї. Значно менше відоме ім’я нашого земляка, завдяки самовідданості, розуму і, не побоїмось цього слова, героїзму якого безцінні музейні скарби не потрапили до розряду навіки втрачених. Тим часом у «Записках командуючого фронтом» маршал Іван Конєв чесно визнає, що ці шедеври врятовано завдяки «великому ентузіазму офіцера трофейної бригади за посадою і художника за освітою Л. Н. Рабиновича». Отож чи не дивно, що тривалий час його ім’я залишалось фактично напівзабутим як в СРСР, так і на Заході, де єврейське походження рятівника безцінних картин аж ніяк не було ганджем?  

  • Віктор ШПАК

    «Ви серйозно чи по-вкраїнському?»

    Так само, як російська література за всім відомим образним висловом «виросла із «Шинелі» Гоголя», вся драматургія радянської доби веде свій початок від п’єси «97» Миколи Куліша. Її автора виважений в оцінках Юрій Смолич згодом назвав «талантом світового масштабу», рівного якому на той час не було на теренах СРСР.  
    Залишається хіба дивуватись, як рано осиротілому й фактично покинутому напризволяще п’яничкою-батьком сільському хлопчакові вдалося завдяки таланту і небайдужості місцевої інтелігенції здобути освіту, а найважливіше — не озлобитись на весь світ.

  • Анатолій ЗАВАЛЬНЮК: «У Леонтовича що не пісня — то частина життя людини, з її настроями, радощами та переживаннями»

    Коротке і трагічне життя, смерть, довгі роки овіяна таємницею, всесвітня слава і водночас складна доля відродження в людській пам’яті — це лише короткий штрих в обрисі постаті Миколи Леонтовича. Він стоїть в одній лаві найвидатніших діячів  національної культури...
    «Це було після Різдва 1921 року... Він був убраний в старе пальто, на голові в нього була оригінальна шапка, яку пошила йому дружина зі старої ковдри. На руках рукавиці на один палець (також робота його дружини), а штани — сіро-чорного кольору — з великими фіолетовими латками. Та він ще ніс на паличці зав’язаний у великий платок гостинець для мене — калачі. Це був назверх бездомний подорожній, голодуючий, аж ніяк не Леонтович», —  згадував у своїх спогадах його колега по єпархіальній школі Я. Грех. Ось так «одягли» більшовики композитора, який уже мав широке визнання. Про Миколу Леонтовича, спадщина якого в жанрі хорової музики сягає вершин світового музичного мистецтва, розмовляємо з професором Анатолієм ЗАВАЛЬНЮКОМ. 

  • Владислав КИРЕЙ

    Лука Кримський, який довів єдність науки й релігії

    Приводом згадати ім’я вченого світового рівня святителя Луки Кримського стало не тільки 135-річчя від дня його народження, яке відзначалося цього року. Недавно на Черкащині, де він колись жив і працював, побувала його правнучка — лікар-анестезіолог Тетяна Войно-Ясенецька, яка живе в Одесі. Вона привезла в дарунок Шевченковому краю ікону великого прадіда, якого вважають своїм духовним покровителем хірурги в різних країнах світу. У цьому краї нинішнього року вона вже вдруге. Навесні взяла участь у відкритті пам’ятного знака в Деньгах Золотоніського району, де в 1908 році прадід працював дільничним лікарем, і подарувала місцевій громаді копію його портрета, намальованого колись сином ученого Валентином, який був не лише відомим офтальмологом, а й унаслідував від батька талант живописця.

    Як зізналася, їздить сюди з великим хвилюванням і благоговінням, адже черкаська земля й досі береже пам’ять про великого хірурга і церковного діяча Луку Кримського. Звідси родом і його дружина Анна Ланська. У Черкасах поховані батьки святого. У парку, поблизу Свято-Михайлівського собору, на тому місці, де свого часу були могили батька й матері святого Луки, планують спорудити їм пам’ятник. Нещодавно на конференції в медичному коледжі, організованій на честь святителя-хірурга, обговорювали актуальність медичної та духовної спадщини вченого. 

  • Борис ВОЙЦЕХІВСЬКИЙ

    Нам треба мудрості Сковороди

    Скульптурну постать визначного співвітчизника Григорія Сковороди, який народився 290 років тому на Полтавщині, а попрощався з рідною землею словами «Світ ловив мене, та не спіймав» на Харківщині, українці щодня зустрічають у Києві й Харкові, у Бабаях, Сковородинівці на Харківщині, Чорнухах і Лохвиці на Полтавщині, у Переяславі-Хмельницьку на Київщині, в селі Коврай на Черкащині. Пам’ятні дошки нагадують про цього планетарного чоловіка у Братиславі в Словаччині та Токаї в Угорщині. Погруддя Григорія Савича прикрашає одну із станцій Київського метрополітену. Його ім’ям названі Харківський і Переяслав-Хмельницький педагогічні університети, вулиці у Харкові, Полтаві, Одесі, Києві, Переяславі-Хмельницьку та інших містах. 

  • Олександр ДАНИЛЕЦЬ

    «Сковороди зоря у вічність промовля»

    На Чорнухинщині ще свіжі були згадки тамтешніх козаків про батька Хмеля та їхні подвиги під Берестечком, як у родині малоземельного козака Сави Сковороди та його дружини Пелагеї 3 грудня (22 листопада за старим стилем) 1722 року в містечку Чорнухи народився син Григорій. Із самого малечку був він жвавим та допитливим. Відмінно навчався в школі. Та й заспівати краще за Григорія в церкві чи на кліросі Красногірської Чорнуської пустині не міг ніхто. Вчителями хлопчика були бандуристи і лірники. А від проїжджих чумаків дісталася йому в подарунок калинова сопілка, на якій він самотужки навчився грати. Та ще й дуже вправно. 

  • Віктор ШПАК

    Йому розкривали таємниці давні цивілізації

    Для більшості з нас найграндіознішими спорудами світу залишаються єгипетські піраміди, хоч насправді вони за розмахом та архітектурною довершеністю значно поступаються творінням давньої цивілізації майя. Важко повірити, однак дикі за уявленнями середньовічної Європи індіанці задовго до наших днів обрахували тривалість земного року в 365,2420 доби, що лише на дві десятитисячні (!) відрізняється від величини, встановленої за допомогою найсучаснішої техніки, — 365,2422. Та, на відміну від давно вже розгаданого ассирійського клинопису і загадкових єгипетських ієрогліфів, письмена майя «заговорили» лише 1955 року, коли уродженець України Юрій Кнорозов оприлюднив результати своїх сенсаційних досліджень. 

  • Віктор ШПАК

    Коли хочете любити Україну — любіть Андрія Малишка

    На відміну від нав’язуваного нам нині «шансону» з вульгарно-примітивною музикою і текстами, його легендарну «Пісню про рушник» переклали понад 90 мовами. Автор цього шедевра ще за радянських часівстав повпредом української культури, заявивши на весь світ, хто ми такі і яких батьків діти.

    У сім’ї, де народився майбутній поет, було аж одинадцять братів і сестер. Батько хотів, щоб  сини перейняли його професію, але чоботарем став лише найстарший Сергій. Натомість наймолодшому — Андрієві — судилась особлива доля.

    Після закінчення місцевої школи-семирічки в Обухові юнак вступив до медичної профшколи в Києві, та вже за рік усвідомив, що лікарська справа — не його покликання.