СИЛА ДУХУ

92-річного Олексія Новікова колеги називають людиною-енциклопедією

Щоб довго прожити, геронтологи радять уникати надмірних емоцій і вести здоровий спосіб життя. Та хоч киянину Олексію Андрійовичу Новікову доля не відпустила такої розкоші, як життя без стресів, навіть нині, у 92-річному віці, він ще повен сил. Коли я почула про цього чоловіка, була дуже вражена тим, що він... і досі працює! Місце його роботи — Державна спеціальна служба транспорту Міністерства інфраструктури (колишні залізничні війська). У колективі до нього  ставляться з величезною повагою. До речі, ця служба у березні святкуватиме 150-річчя від дня створення. Більш як половину свого життя їй присвятив ветеран Великої Вітчизняної війни полковник Олексій Новіков. Він нагороджений орденами Червоної зірки, Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня, Богдана Хмельницького та багатьма медалями.

«Робота  для мене—  це життя»

День Олексія Андрійовича традиційно розпочинається з ранкової гімнастики, потім дружина проводжає його на роботу — він добирається міським транспортом. А на вихідні в них традиційно збираються діти й онуки. Аби подивитися одне на одного і знати, що всі живі й здорові.

Зустрілась я з Олексієм Андрійовичем у його кабінеті. Він сидів за столом і бадьоро відповідав на телефонний дзвінок. Відразу ж відчулася невтомна енергія, якою він, мабуть, заряджає всіх навколо. На моє запитання: «Навіщо ходите на роботу, чого вам не вистачає?» відповів:

— Робота для мене — це життя. Доки є сили і бажання, доки знаю, що мій досвід потрібний і корисний, доти нестиму службу.

Нині ветеран читає лекції молодим працівникам про історію виникнення і розвиток залізничних військ.

— Для нашого колективу це людина-легенда, людина-енциклопедія, — каже полковник Віктор Жигунов, начальник управління роботи з особовим складом Держспецслужби транспорту Мінінфраструктури. — Олексій Андрійович у свої 92 має унікальну пам’ять. Усе, через що пройшов і пропустив крізь серце, пам’ятає до дрібниць. Він має багатющий досвід у військово-залізничній практиці, і ми повсякчас звертаємось до нього за порадою. Він завжди підтягнутий, у кітелі з нагородами. Про Олексія Андрійовича знято чудовий фільм. І готуємось відзначити сторічний ювілей нашого колеги.

А ветерану таки є про що розповідати і чим ділитися…

Усе, через що пройшов, ветеран пам’ятає до подробиць. Фото з архіву Олексія Новікова

Кашу їли після бомбардування

Олексій Андрійович родом із Тульської області, із селянської сім’ї. Батько часто від’їжджав на роботу, тож Олексій, як найстарший син, допомагав матері по господарству й глядів молодших. А до школи ходив пішки за кілька кілометрів. Потім було Чернське педагогічне училище, а далі — служба в армії.

— Нас, призовників, посадили в потяг і повезли — як виявилося, в Україну, — поринає у спогади Олексій Андрійович. — Ми прибули до станції Вапнярка: тут і розпочалася моя служба та навчання у 664-му піхотному стрілецькому полку. У червні 1940-го стали свідками історичної події: Румунія передавала Радянському Союзу землі Бессарабії та Північну Буковину. Наш полк забезпечував швидке й організоване виведення румунських військ із бессарабської території. Операція пройшла мирно, і ми повернулися до Вапнярки.

На той момент усім, хто мав середню освіту, пропонували опанувати військовий фах. Це не приваблювало Олексія, адже він мріяв бути вчителем. Проте керівництво частини наполягало, і юнаку довелося вступити до Московського військово-залізничного училища, хоч до цього про залізничні війська нічого не знав. Не знав і того, що наближається війна…

У перші воєнні дні формували винищувальні батальйони, до складу яких входили й курсанти-залізничники. Вони прочісували лісову місцевість у пошуках диверсантів, котрих скидали німці з повітря. Це було перше бойове хрещення  молодого солдата. І треба було ще закінчити училище… Навчання поновили у Горьківській області, куди евакуювали заклад. Воно тривало недовго, бо у вересні 1941 року за наказом міністра оборони усіх курсантів достроково випустили і присвоїли звання лейтенанта.

— Нас усіх відправили на фронт, — продовжує ветеран. — Мене призначили командиром взводу на північно-західному фронті. Пам’ятаю перше знайомство з частиною, де мав служити. Дивлюся —  стоїть чотиривісний паровозик і два вагончики. В одному з них старшина і кілька солдатів варять на буржуйці гречану кашу. Я представився, показав документи. Товариш старшина каже: зараз будемо їсти. Аж тут гуркіт —  німецькі бомбардувальники. Ми повибігали з вагончика… Коли бомбардування закінчилося, повернулися подивитися, що ж там із кашею. Її засипало піском і склом. Старшина згріб зверху сміття і промовив: «Тепер пора обідати». На війні потрібно було пристосовуватися до будь-яких умов, аби вижити.

Першим відповідальним завданням для взводу, яким командував двадцятирічний лейтенант Новіков, було спорудження невеличких залізничних мостів по лінії Калуш—Чалд. Це були укріплені двометрові дерев’яні конструкції через струмки і маленькі річки. На них прокладали колію. Невдовзі Олексій Андрійович очолив 15-ту залізничну бригаду, з якою і пройшов усю війну. Подолав сім фронтів, захищав, ремонтував та будував колії й дороги по всьому Радянському Союзу. Наприкінці війни доля знову закинула в Україну: відновлювали шлях Київ—Москва. У Києві зустрів і довгоочікувану перемогу.

Олексій і Валентина Новікови через усе життя пронесли велике кохання

Сімейний стаж — 65 років

Після війни Олексій Новіков — уже капітан — відбудовував зруйноване лихоліттям народне господарство. У 1947 році служба закидає до Брянська. І там, у клубі залізничників, він зустрів свою суджену Валентину, студентку юрфаку. Війна забрала в дівчини батьків. 15-річною вона пішла в партизани… Молодим людям вистачило кількох вальсів, аби зрозуміти, що вони створені одне для одного. Згодом у подружжя народилося двоє синів. Їхня сім’я постійно переїжджала з місця на місце — куди покличе служба...

Нині колег Олексія Андрійовича вражає не лише ентузіазм і оптимізм, якому можна лише позаздрити, а й ставлення до таких цінностей, як сім’я: адже зі своєю дружиною Валентиною Семенівною вони вже разом 65 років!

— Секрет нашого довголіття разом, — усміхається Олексій Андрійович, — у взаєморозумінні й повазі одне до одного. В нашій родині спокій і злагода. Я дуже вдячний дружині, що вона завжди мене підтримувала. Це я називаю справжнім коханням, яке ми несемо крізь усе життя...