Вертолітники нищили російські колони в перші години великої війни. А нині збивають ворожі «шахеди», евакуюють поранених захисників України, підтримують піхоту і сідають там, де не може сісти ніхто.

Пілоти у постійній бойовій готовності

Армійська авіація — одна з найменш публічних, але водночас найуніверсальніших складових Сил оборони. За роки повномасштабної війни її екіпажі повністю змінили тактику, навчилися працювати в умовах тотального панування FPV­дронів, ешелонованої ППО та постійного полювання ворога.

Пілоти Мі­8 з позивними «Крижик» та «Корж» охоче розповіли, чому тепер літати значно небезпечніше, ніж 2022 року, як екіпаж стає одним організмом, чому вони гладять вертоліт перед польотом і що Україна вже має, чого поки не має жодна інша армія світу.

Їхній екіпаж сформувався ще до повномасштабного вторгнення. «Корж» після випуску потрапив до бригади армійської авіації, де незабаром почав літати разом із «Крижиком».

«Я спочатку літав з іншим екіпажем. А коли почали працювати разом із «Крижиком», треба було перелаштовуватися. Адже коли спершу звикаєш до одного стилю роботи, це непросто. Але згодом прийшла повна довіра. Льотний побратим переконав мене, що треба просто робити так, як він каже», — усміхається льотчик.

Пілоти переконують: за чотири роки війни тактика ворога змінилася кардинально. Якщо в лютому 2022 року російські війська заходили великими колонами фактично без розгорнутих систем протиповітряної оборони, то нині ситуація зовсім інша.

«Зараз є чітка лінія фронту, кілька ешелонів ППО, укріплені рубежі оборони. На початку вторгнення ми з побратимами працювали по колонах із прямої видимості. Нині бойове застосування — це зовсім інший рівень ризику», — розповідає «Корж».

Та найбільша зміна, виявляється, навіть не ППО. За словами пілотів, головна проблема нині — ворожі FPV­дрони, яких неймовірно багато. До того ж частина працює на оптоволокні, а тому їх складно подавити. Є ще так звані ждуни, які просто сідають біля дороги й чекають. Це загроза не менша, ніж переносні зенітні комплекси. Отож звична романтика неба закінчується там, де починається бойова робота. Надто що екіпажі перебувають у постійній готовності до польотів.

Хлопці підтверджують: від команди до зльоту минає сім — десять хвилин. Якщо завдання надходить завчасно, вони насамперед ретельно аналізують маршрут, всі небезпечні ділянки, способи підходу. Якщо ж виклик терміновий, а так теж нерідко буває, часу на все майже немає. Але система вже настільки відпрацьована, що набутого досвіду для виконання завдань цілком вистачає.

Також цікаво, що попри холодний професіоналізм у льотчиків існують власні традиції. Зокрема «Крижик» перед кожним складним вильотом надсилає дружині коротке тепле повідомлення.

«Якщо відчуваю, що буде важка робота, пишу: «Кохаю». Потім тихо читаю «Отче наш». І завжди гладжу наш вертоліт. Кажу: «Все буде добре. Збережи нас, а ми збережемо тебе», — розповідає він.

«Корж» додає: «Мі­8 — це дівчинка. Тому коли завершую огляд, завжди тричі легенько плескаю її по створках. Після цього вже можна летіти». 

Потім обидва вже доволі серйозно переконують, що ніколи не можна ображати техніку. Навпаки, до неї треба ставитися з великою повагою. Інакше — ніяк. 

Ресурс техніки не безмежний

Особливе ставлення льотчики мають і до своїх шоломів. І недаремно, оскільки вони давно стали частиною особистої історії кожного.

У «Крижика» шолом розписаний під нього самого: позитив, символіка та фраза «Літай. Кохай. Стріляй». Він свого часу хотів мати власний шолом, який належатиме тільки йому, а тому придбав його за підтримки волонтерів.

А ось «Коржа» серед льотних побратимів легко впізнати ще за однією деталлю — любов’ю до рожевого кольору.

«Отого лихого 24 лютого я мав їхати у відрядження. У сумці лежали цивільні речі, серед них рожева кофта. Із цією сумкою я фактично поїхав на війну. І потім перші тижні повномасштабного вторгнення провоював саме в ній. Відтоді майже завжди маю щось рожеве: футболку, худі або інший елемент одягу. Це вже стало моєю маленькою традицією», — усміхаючись, розповідає пілот.

Що стосується безпосередньо бойової роботи, то вертолітники розповідають: спочатку вони переважно працювали в небі для підтримки піхоти. Нині ж їхня роль значно ширша.

«Ми армійська авіація, а саме рід військ у складі Сухопутних військ. Наше основне завдання те саме: підтримувати піхоту. Проте нині ми ще й збиваємо ворожі «шахеди», працюємо по повітряних цілях, беремо участь в евакуації поранених, перевозимо десант. Тобто йдеться про частину функцій, які традиційно виконують Повітряні Сили, а зараз беремо їх на себе», — зазначає «Крижик».

А коли йдеться про вертоліт Мі­8, то льотчики одностайно розповідають про нього з величезною повагою. Однак чесно визнають: ресурс гелікоптера, на жаль, не безмежний. Понад те, техніка вже давно працює за межами прописаного в інструкціях. А тому інженери та інші фахівці постійно її вдосконалюють, оскільки це справді працює. Поряд із цим українські екіпажі переконані: саме їхній бойовий досвід дасть змогу швидко освоїти будь­який сучасний західний гвинтокрил.

«Ми вже зараз показуємо майже неможливе. Якщо ж нам дати сучасні навігаційні системи, нові комплекси наведення та вертольоти, то мені навіть важко уявити, що тоді зможе показати вітчизняна армійська авіація», — переконаний «Корж». 

Льотчик — тільки вершина айсберга

Розповідати про бойові будні — минулі і теперішні — можна далеко не про всі. Окрім хіба окремі операції, які вже увійшли в історію. 

«Азовсталь, острів Зміїний, початок перехоплення ворожих «шахедів». Це вже сторінки історії української авіації. Але дуже багато операцій ще залишаються закритими. Особливе місце займає робота, що стосується саме перехоплення ударних безпілотників. Коли збиваєш повітряну ціль, розумієш: щойно ти врятував чийсь будинок. Чийсь автомобіль. А найголовніше — врятував чиєсь життя», — каже один зі співрозмовників. 

А другий підтверджує: вони категорично не погоджуються, що всю славу мають отримувати лише екіпажі гелікоптерів.

«Люди насамперед бачать красиве відео польоту. Але за цим — важка робота сотні людей. Це насамперед техніки, інженери, служби забезпечення. Далі: після польоту екіпаж зазвичай їде відпочивати. А технічний склад у цей час залишається біля машини — у спеку або мороз, оскільки потрібно усунути відмову, зарядити, перевірити, підготувати машину до нового бойового вильоту. Саме вони роблять так, щоб ми могли знову сісти в кабіну й успішно виконувати завдання. Без перебільшення: ці люди — титани авіації», — запевняє «Крижик». 

Одна з головних речей, яку хочуть донести пілоти цивільним, — це те, що армійська авіація має власне призначення. А й справді, адже дуже багато людей думають: усе, що літає, — Повітряні Сили. Насправді це не зовсім так. Армійська авіація — окремий рід військ у складі Сухопутних військ із власними завданнями. Вертолітники можуть сісти в лісі, зависнути над водою, евакуювати поранених, підтримати піхоту, працювати по наземних і повітряних цілях. Саме тому її потрібно розвивати окремо.

Також хлопці впевнені: після війни Україна стане одним з головних центрів бойової авіаційної експертизи.

«Нашого бойового досвіду нині немає ніде у світі. Його невдовзі потребуватимуть інші держави. Головне — не віддати його задарма. Якщо вже ділитися, то в обмін на нову техніку, сучасні вертольоти, системи ППО», — розмірковує «Корж».

Попри війну екіпаж переконаний: саме зараз Україна виховує покоління найвмотивованіших військових пілотів за всю історію незалежності. Зокрема «Крижик» каже, що часто спілкується зі студентами й абітурієнтами та постійно чує одну й ту саму думку, нібито стати військовим льотчиком можуть лише «свої».

«Я багато разів чув від молоді, що льотчиком можна стати лише через зв’язки або якщо ти народився в родині авіаторів. Насправді це зовсім не так. Якщо тобі подобається небо, літаки, вертольоти чи безпілотники — усе реально. Насамперед потрібні добре здоров’я, знання математики, фізики, англійської мови і бажання працювати. Решту дає навчання», — розповідає «Крижик».

А «Корж» переконаний, що нинішні курсанти приходять в авіацію вже з іншим рівнем мотивації, ніж це було до великої війни. Окремо він говорить про зміну в підготовці майбутніх офіцерів.

«Вони вже знають, заради чого навчаються. Вони бачать приклади бойових екіпажів, знають про операції, які виконують наші льотчики, розуміють, що після випуску не сидітимуть без роботи. Бути курсантом і не хотіти літати зараз, мені здається, просто неможливо. Коли ми навчалися, курсанти отримували стипендію 200 гривень. Тепер першокурсники вже мають грошове забезпечення майже 8 тисяч гривень, а згодом буде ще більше. І це правильно. Армія повинна ставати сильнішою, а система підготовки — ще кращою», — розмірковує пілот. 

А «Крижик» наголошує: сучасна авіація — це не лише пілоти.

«Якщо за станом здоров’я людина не може стати льотчиком, це не означає, що їй немає місця в авіації. Тут є десятки спеціальностей: техніки, інженери, фахівці забезпечення. Льотчик — лише вершина айсберга. Без усіх цих людей жоден вертоліт просто не підніметься в небо», — підтверджує пілот відому істину.

Повні кавалери ордена Богдана Хмельницького

Наприкінці розмови льотчики говорять уже не про війну. Розповідають про людей. Приміром, вони згадують хлопчика, який щоразу вибігав із прапором, коли пролітав їхній екіпаж. Отож одного дня вони сіли поруч і передали йому пакунок зі смаколиками.

Згадують і літніх людей на Донеччині, яким скидали продукти з вертольота. А через два роки отримали повідомлення від їхньої доньки. Батьки вижили ще й завдяки їхній допомозі, а потім звідти виїхали. 

«Ми згори все бачимо. Наприклад, звертаємо увагу на людей, які нам енергійно махають руками. І це нас дуже мотивує і підтримує», — переконливо кажуть. 

За роки повномасштабної війни обох льотчиків було відзначено державними нагородами. «Крижик» і «Корж» — кавалери ордена Богдана Хмельницького III, II та I ступенів. Найвищі відзнаки вони отримували особисто з рук Президента України за успішне виконання бойових завдань та мужність, проявлену під час захисту держави.

Самі ж льотчики говорять про нагороди дуже стримано: «Для нас найголовніше — щоб усі поверталися додому. Решта — це вже наслідок нашої роботи».

Наостанок вертолітники просять лише про важливе. Підтримувати військових. Допомагати ветеранам. Пояснювати дітям, що люди з ампутаціями чи психологічними травмами — це не привід для страху чи насмішок, а привід для поваги.

А ще слід постійно пам’ятати, що війна триває.

«Не переставайте донатити. Не забувайте, завдяки кому можете гуляти, працювати, обіймати рідних. І цінуйте тих, хто сьогодні тримає небо!»

Саме це, переконують «Крижик» та «Корж», і є головною причиною щоразу знову запускати двигуни Мі­8. Навіть тоді, коли небо стало найнебезпечнішим місцем на війні.