Особистості

І з’явився на білий світ,  у містечку Куликів на Львівщині,  Богдан Сильвестрович Ступка знаково: 27 серпня — в день народження своєї мами та Івана Франка. Марія Григорівна — добрий ангел його родинної домівки, Великий Каменяр — творчої, з 1978 року  в Національному театрі імені Івана Франка. Була й професійна родинна знаковість: батько — хорист, старший мамин брат — соліст, тітка — концертмейстер Львівського оперного театру; зустрічі з видатними співаками, зокрема Іваном Козловським і Сергієм Лємешевим, за лаштунками у  дитинстві. Згодом — театральна спадкоємність у власній сім’ї: дружина Лариса — балерина, син Остап — актор-франківець, причетний до театру й онук Дмитро.

Винахідника рамкового вулика ще за життя нарекли Великим Пасічником і Колумбом бджільництва. Він став рятівником крилатих трудівниць, яких віками нищили заради меду, по-варварськи виламуючи стільники із бджолиних гнізд, розміщених у дуплах дерев або вуликах-дуплянках. Давній козацький рід видатного бджоляра прославила не стільки войовничість його представників, скільки вченість знаменитого церковного і громадського діяча Феофана Прокоповича. Однак недарма ще мудрий Григорій Сковорода стверджував, що розум і багатство рідко живуть разом.

"Урядовий кур'єр" став останнім виданням, на запитання якого відповів Голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим Василь ДЖАРТИ.

У народі повелося казати: якщо дерево псується з крони, то варто придивитися до кореня. Це стосується і вітчизняної анімаційної сфери. Протягом року на «Укранімафільмі» державним коштом виробляється 2-3 мультфільми, а здобути профільну освіту можна лише в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. Про стан української анімації та профільну освіту розмова з метром мультиплікації, викладачем із 15-річним стажем Євгеном СИВОКОНЕМ.

 За останні десятиліття вітчизняна наука пройшла досить складний, тернистий шлях від майже повної руйнації її матеріально-технічної бази до становлення окремих напрямів. У ці нелегкі часи неоціненний внесок у її розвиток зробив учений світового рівня академік Борис Патон. Саме Борис Євгенович має виняткову здатність передбачати перспективні тенденції, які зрештою відіграють вирішальну роль на певному етапі науково-технічного прогресу. Ми поцікавилися у видатного науковця, як здобуття країною незалежності вплинуло на інтелектуальну сферу, наскільки важливими є наукові розробки та якою буде наука майбутнього.

Котелевський район Полтавської області в своєму соціально-економічному розвитку завжди вирізнявся стабільністю, притаманною працьовитому сільськогосподарському краю. А відколи його очолила фахівець із величезним досвідом роботи в агропромисловому комплексі, Герой України Тетяна Корост, він упевнено перемістився з 8-го (2009 рік) на 1-ше місце (2010 рік) в рейтингових оцінках облдерж­адміністрації і лідирує за показниками розвитку реального сектору економіки. Такого успіху вдається досягати завдяки вмілому поєднанню багатого людського потенціалу, природних ресурсів з талантом керівника високого класу, який уміє поставити мету і досягти її. 

Учні називають його «українським музичним Конфуцієм», бо Маестро  диригує не лише руками, а й очима, серцем, душею. Навіть коли став лише консультувати студентів у Національній музичній академії ім. П.І.Чайковського кілька разів на місяць, поспішав туди щодня, у свої «за дев’яносто» перестрибуючи через дві-три сходинки. Наголошує: «Рух — це здоров’я. Я тільки пішки добирався з Києва на дачу, і на  ескалаторі в метро не стою, а спускаюся». І додає: «Завжди чекаю закінчення літа, щоб з вересня знову приступити до праці зі студентами». 

…По дзеркальному плесу річки, обабіч якої схилили своє гілля дерева, пливуть човни. На веслах — красені-офіцери, поруч них — юні панянки в білосніжних сукнях весело обговорюють паризькі моди і найближчі бали. Несподівано річка йде під землю — це відкрили шлюз, і подорож наших героїв триває вже у підземному гроті. Панянки верещать, кавалери затамували подих. Але вода знову піднімає всіх вгору. Прогулянка завершується. Пари виходять на освітлену сонцем галявину, де всіх чекають танці та частування. У XIX столітті такі сценки з дворянського життя можна було спостерігати в парку під назвою «Лабіринт». Розташовувався він в Херсонській губернії, у нинішньому Вознесенському районі Миколаївської області. Творець цієї унікальної оази посеред посушливого степу — Віктор Скаржинський.

Суперечки щодо оцінки ролі легендарного розвідника розпочались відразу по війні. Так, видатний фізик, лауреат Нобелівської премії Жоліо Кюрі захоплено писав: «Якби мене запитали, кого я вважаю найбільш мужнім і привабливим серед плеяди борців з фашизмом, я без жодних сумнівів назвав би Миколу Кузнецова — великого гуманіста, який знищував тих, хто прагнув знищити людство». Натомість відомий письменник Улас Самчук у зверненні до співвітчизників на великій Україні наголошував: «Коли ви будете проходити біля того пам’ятника (Кузнецову. — Авт.), пам’ятайте, що його поставлено провокатору за знищення дуже вартісних ваших братів і сестер». Навіть у ці дні, коли відзначається вже сторіччя з дня народження «ліквідатора бонз фашистського окупаційного режиму на Україні», як зазвичай представляли розвідника у радянських довідниках, давня суперечка щодо його справжнього місця в історії не завершена.  

За кілька днів до цієї дати мов рідній людині зраділа слову, яке змалку здавалося мені загадковим у своєму селі, а вже кілька десятиліть, ще від студентства, не чула його більше ніде і не зустрічала нікого, хто б знав, що це означає. І от з’ясувалося: воно з дитинства знайоме й нинішньому ювіляру, хоч його батьківщина на Донеччині й далекувата від моєї на Київщині, що неподалік столиці. 

Коли 1983 року на базі Сумського педагогічного інституту  проходила традиційна всесоюзна науково-практична конференція, присвячена питанням вивчення давньоруської літературної пам’ятки «Слово о полку Ігоревім», навряд чи хтось з її учасників очікував на якусь сенсацію. Однак вона таки сталася. 

 Один із яскравих спогадів мого дитинства: батько-фронтовик при світлі гасової лампи крадькома витирає скупу чоловічу сльозу, слухаючи радіопостановку за романом Василя Кучера «Голод». І з гордістю говорить: це наш земляк, він написав правду про війну. Та пройде ще немало років, доки я зрозумію, чому ця проста розповідь про моряків-севастопольців, що гинули від спраги, спеки і голоду в шлюпці посеред моря, хвилювала колишніх воїнів-фронтовиків більше, ніж звичні для тих часів книги і фільми, в яких «наші» з легкістю нищили фашистів десятками і сотнями.